Жахослов ,

– Хай буде так.

Похнюпивши голову, Даррен занепокоєно глянув на неї з-під насуплених брів. А вона поклала розкриті долоні на стіл, і вигляд її довгих, м’яко загнутих нігтів ще більше стривожив Даррена. Його не покидало враження, ніби ці нігті відрощені зовсім не для краси.

Відьма помовчала, потім зробила глибокий вдих, перш ніж заговорити знову.

– Ти підлягаєш забуттю.

Відьма звелася на рівні, м’яко підсунула стілець під стіл, відійшла до дверей кухні, поштовхом відчинила її й зникла.

Деякий час Даррен кліпав очима, відчуваючи легкість у голові. Його друзі мовчки дивилися у свої келихи на столі, наче депресивні хворі в приймальні лікаря. Він витримав паузу, чекаючи, що вони заговорять, вибухнуть хриплим сміхом, а коли нічого цього не сталося, відкинувся на стільці й махнув рукою вслід відьмі.

– Та невже? Побачимо, як це в тебе вийде! Побачимо, кому з нас двох знайдуть столик у «Волслі» без попереднього замовлення, еге ж? – пирхнув він, але його приятелі й надалі зберігали мовчанку. – Повний капець. Бігають тут із тацями й гадають, що вони кращі за Даррена Лаурі. Мені треба відлити. – Він відштовхнув стільця і звівся на ноги – дещо незграбніше, ніж йому хотілося.

Туалети в «Le Poisson Qui Boit» були оздоблені в мінімалістичному стилі. Коли увійшов Даррен, лише один відвідувач із насолодою справляв малу потребу в один із невеликих квадратних отворів у шиферно-сірій панелі, що слугували пісуарами.

Чоловік смикнув підборіддям у характерному кивку, яким традиційно вітають новоприбулих у туалеті, і далі робив своє.

Даррен розстібнув джинси і став мочитися. Чоловік відвів очі, потім знову кинув на нього погляд, злегка стрепенувшись, ніби щойно його побачив. Знову кивнув, так само вітаючись, застібнув штани й вийшов.

Здивований, Даррен подивився йому вслід, потім упорався зі своїми справами й підійшов до раковини, щоб вимити руки. Дзеркало над раковиною запевнило його, що він усе ще красень, і події вечора разом відійшли на задній план, коли він почав повертати голову перед дзеркалом, шукаючи найкращий ракурс для своїх вилиць. Він провів іще деякий час, загладжуючи назад свої кучері й потираючи щелепу, а потім штовхнув перед собою двері до зали.

Ґас і Салта пішли. Стіл був порожній і навіть прибраний. Даррен окинув поглядом залу в пошуках друзів. Він гадав, що вони біля бару, але там їх не було. Це здавалося геть неправильним. Люди не полишали Даррена. Він, лише він давав зрозуміти, коли вечірку скінчено, – а він явно нічого такого не казав. У нього в планах було поїхати до клубу, аби трошки відійти від неприємних вражень цього вечора. Але зараз скидалося на те, що його просто кинули. Розлючений, він повернувся за столик і важко опустився на сидіння.

Підійшов Сіґґі.

– Вітаю. Боюся, цей столик зайнятий. Ви резервували місце на сьогодні? Чи, може, ви на когось чекаєте?

– Що? Якого ще хріна?

Обличчя Сіґґі напружилося.

– Я змушений попросити вас пересісти до бару. Будь ласка, сер. Цей столик зарезервований.

– Знущаєшся? Де мій келих?

Сіґґі із засторогою роздивився Даррена і, вирішивши, що в будь-якій неприємній справі краще мати компанію, обернувся, щоб покликати офіціанта.

Він скинув погляд на залу, шукаючи помічника, і раптом сталася цікава річ: він наче втратив інтерес і повернувся на свій піст біля парадного входу й почав дивитися на екран комп’ютера.