Жахослов ,

Хлопець, що сидів поряд із Ріасом, – кремезний, мов ведмідь, із рудою патлатою бородою і товстими окулярами, періодично буркотів, хоча й не звертав уваги на фільм. Його робітничі штани і бейсбольна кепка були вкриті плямами, а особиста гігієна наближалася до абсолютного нуля.

Ріас зробив останній на сьогодні ковток вишуканого шотландського односолодового віскі, і раптом цей дивак поряд цілком заволодів його увагою.

Товсті пальці дивака монотонно повзали екраном смартфона. Ріас устиг лише помітити, як на екрані, вируючи, проступає і змінюється геометричний візерунок яскравих кольорів. Якийсь новий ігровий додаток.

– Що за тупе лайно! До біса. Ти щось тямиш у комп’ютерах, синку? – краєм рота пробурмотів він, звертаючись до Ріаса.

– Анічогісінько, – відповів той і відштовхнув кухоль уздовж барної стійки, кинувши на Дейзі короткий – і, як він сподівався, зневажливий – погляд, перш ніж покинути бар. Уранці він вилітав з аеропорту О’Гара до Нью-Йорка, щоб уполювати найважливішу здобич.

Перші два тижні стеження пішли намарно. Ріас не проґавив можливості гульнути по-королівськи за рахунок «Гермес Ікс». Він випив багато чудового вина й добірного односолодового віскі, нанюхався якісного кокаїну і впорав кількох повій – спортивної статури білявок, віддалено схожих на Дейзі. Усі розваги було оплачено за рахунок кредитки, люб’язно наданої компанією.

До початку третього тижня згадка про Перрі навіть не з’являлася в його свідомості, аж раптом на сходах свого будинку він наскочив на дивного старигана. Той не надто змінився порівняно з паспортною фотографію, знятою в середині 70-х років, хіба що оправою окулярів.

Ну, і якщо не враховувати того факту, що тепер він справляв враження цілковитого бевзя.

Старого вів під руку набагато молодший родич, незграба трохи за двадцять, який здавався – якщо це тільки було можливо – ще більш недотумкуватим, ніж Перрі. Усе свідчило про те, що молодик доводиться тому сином чи, може, племінником.

Ріас – який уже встиг прикінчити пляшку «Мерло» і півпляшки «Ґленфіддіха» і тепер вийшов з дому в пошуках китайської їжі на винос і ще оковитої – наштовхнувся на цих двох, коли ті, наче зомбі, брели в напрямку своєї квартиру на поверх вище. Він почав розігрувати словесний гамбіт.

– Отже, ми сусіди, – сказав він. – Тож, гадаю, мені краще представитися. Ммм… Алан Колбі. Радий бачити вас обох.

– Пішли всі в дупу, – проревіло дитя. Мабуть, воно належало до тих мешканців соціального дна, у кого в житті є лише безкінечний оглушливий блек-метал, нічні тусовки з такими ж невдахами – приятелями в рольових іграх, надмірна кількість фаст-фуду і таємна одержимість жорстким (на межі законного) інтернет-порно. Сам Перрі нічого не сказав у відповідь, лише трохи слини проступило в кутику його викривленого рота, і мляві вогкі очі закотилися до стелі.

Малий запустив руку у пасмо волосся (відразливо схожого на лобкове), що стирчало з його подвійного підборіддя, і проштовхався повз Ріаса.

Єдиним, що викликало в них цікавість, був коричневий паперовий пакет під його лівою рукою, з якого, окрім китайської їжі, стирчала повна пляшка «Ґленфіддіха». Очі малого товстуна злякано розширилися при погляді на пляшку, і Ріас припустив, що їхні алькогольні смаки давно вже деградували до дешевого червоного вина – обожнюваного людьми, що живуть на соціальну допомогу.

Якби не ця коротка сутичка, Ріас повернувся би до «Гермес Ікс» і категорично відмовився від розслідування як від звичайного марнування часу. Але стерпіти, коли від нього відмахуються, він не міг, і цей малолітній пузань із його слинявим манекеном якось примудрилися зачепити його за живе. Те, що ця парочка недоумків змусила й надалі чапіти його тут, переймаючись новою метою, хай навіть на такий незначний проміжок часу, як три тижні, неабияк його дратувало. Усе це – суцільна психологічна дурня.

Гра «Мандала»,[164] яку він уперше побачив у «Герцогу», наче стала загальним фетишем. Дві повії з тих, що він зняв наступного дня, ледь здатні були відірватися від неї та наполягли, щоб він дав їм погратися в «Мандалу» між кількома збоченими статевими актами, у які, за окрему плату, вони вступили між собою – із застосуванням кокаїну і всіх можливих отворів.

Сам Ріас так і не звернув особливої уваги на гру. Він бачив її майже постійно, коли заходив у мережу чи безцільно блукав в інтернеті, але, як було вже сказано, майже кожен день відрядження він проводив у стані потенційного сп’яніння. Від часів останнього серйозного епізоду його алкоголізм суттєво просунувся вперед, і тепер, коли він прокидався, його першим імпульсом було відкрити пиво і вже потім зважено, потроху вникати в реальність протягом усього наступного дня. Це було тонке мистецтво, і він колись читав, що італійські рибалки з давніх часів майстерно володіли ним. Вони пили не поспішаючи, протягом усього дня, починаючи з моменту, коли їхні човни вирушали в море, і коли закидали сіті, але завжди знали міру, щоб не досягнути стадії тотального сп’яніння, доки не опиняться на березі в безпеці і сонце не сяде. Це була нелегка наука, оскільки вино викликає особливу спрагу, але в денний час Ріас завжди дотримувався режиму.

Лише з настанням сутінок він дозволяв собі цілковито втратити самоконтроль, і його думки поверталися до певної історії – чи, радше, байки, – написаної Френсісом Скоттом Фіцджеральдом у 20-х роках минулого століття, про одного пияка, який забувся настільки, що двадцять років поспіль не просихав, а протверезівши нарешті, відчув себе цілковитим чужинцем у Нью-Йорку, якого ніколи фактично не полишав.

Відтоді відстежувати кроки Перрі стало для Ріаса особистою справою, і одного вечора, кілька діб по тому, він зміг улаштувати світський захід.

У той самий час, коли двоє ненормальних поверталися після чергової вилазки до великого страшного навколишнього світу, він сидів на сходах, стискаючи між колін паперовий пакет із двома свіжими пляшками «Ґленфіддіха» і безліччю апетитних наїдків. Він стежив за парою тарганів, які виписували кола один біля одного на пожовклих шпалерах, що відвалювалися від стін, і на мить йому здалося, ніби вони вимальовують якусь криву спіраль під невтомним оком єдиної лампочки під стелею. І саме вчасно він почув, як Перрі з його хлопцем човгають вгору сходами, на ходу сварячись. Їхній діалог являв собою суцільний обмін тупостями.