Жахослов ,

Отже, що тепер?

За годину, замерзлий і із затерплим від довгого сидіння задом, я в’їхав до Таго-Сіті. В’їжджаючи в місто, слід одразу скидати швидкість, інакше – хай би як воно називалося – можна за п’ять хвилин опинитися на іншому кінці міста, якщо зі світлофором пощастить. На головній вулиці було тихо. Туристичний сезон закінчився, сніг ще не випав. Не схоже було, що я матиму проблеми з пошуком кімнати, тож я вирішив спочатку випити.

Повітря було морозним. Я припаркувався на вулиці, навмисно ігноруючи кав’ярню, куди ми завжди ходили їсти сендвічі на обід і яка все одно була зачинена. Також я проігнорував «Семмікс» – бар, у якому ми проводили цілі вечори, напиваючись до нестями (до народження Кім), на який із тугою дивилися з ресторану з дитячим меню через дорогу (епоха юної Кім) і куди поверталися на початку вечора з почуттям ностальгії, аби випити по одному кухлю пива з друзями (епоха старшої Кім, яка проводила час в орендованому на канікули будиночку з іншими підлітками, тоді як дорослі платили по тридцять баксів кожен за крихітні закуски в ресторанах, перевірених, сертифікованих і схвалених невідомими з Йелп[173] – не дай Боже, щоб у наших немолодих життях траплялися якісь сюрпризи).

Далі по вулиці був бар, розташований на цокольному поверсі, – його власники настільки старанно приховували назву бару, що я так і не дізнався її, хоча вже разів зо двісті проходив повз. Цього разу назви я теж не помітив. І по сьогодні вона мені невідома.

Коли я наблизився, назустріч мені скрипучими сходами піднявся червонолиций тип у блідо-блакитному светрі. Він був занадто гладкий, з обпаленою сонцем шкірою, піщаного відтінку сухим волоссям, мутними й водянистими очима. Цей тип мало не збив мене з ніг, сунучи тротуаром, наче мене там узагалі не було. Він прикурив цигарку, зробив довгу затяжку і швидким кроком попростував геть, хоча й не здавалося, що він квапився у призначене місце.

Я спустився вниз. Цей заклад мав би називатися «Червоний бар». Тут було темно, і єдиним джерелом освітлення слугували настінні канделябри, що кидали червоні відблиски. Стільці й банкетки були оббиті потертим червоним оксамитом чи його дешевшим замінником. Єдина лампа гідного розміру, що була на своєму місці – за баром, – була завішена червоною тканиною. У такі заклади ходять на таємні любовні побачення або щоб добряче напитися – ні те, ні інше не входило до моїх планів. Огрядна жінка за барною стійкою зустріла мене незворушним поглядом. Без неї тут була би цілковита пустка, пропахла старим пивом.

Я посміхнувся до барменки.

– Вау… Це ж треба!

Я не часто намагаюся бути чарівним. Реакція жінки нагадала мені чому. Точніше, відсутність реакції. Я запитував себе, що зробив би новий хлопець Ейрін за подібних обставин і чи це спрацювало б. Підозрюю, що так. Я сам не раз сміявся з Девідових жартів.

– Мені одну «Сьєрру», – сказав я.

Я відійшов зі своїм пивом до столика в кутку і сів так, щоби бачити перед собою всю кімнату. Я дуже люблю світле пиво «Сьєрра Невада», але майже ніколи не п’ю його вдома. Довгий час – десять, п’ятнадцять років – я зазвичай випивав три порції пива за вечір. Тривалі дегустування показали, що якщо це пиво на кшталт «Лонґборд» чи якесь фільтроване марки «Будвайзер», «Курз» чи «Корона», то наступного дня я прокинуся, ніби нічого не сталося. Від чогось навіть на йоту міцнішого за «Сьєрру» в дію вступають такі фактори, як кількість з’їденого або те, чи не забув я опісля випити води.

Я ненавиджу м’яке похмілля ще більше, ніж серйозне. Бо в останньому разі ти знаєш, що облажався, і на цілий день даєш своїм мізкам спокій. М’яке ж похмілля підкрадається підступно, від чого світ навколо має сірий, плаский і сумний вигляд, і здається, ніби все це – частина тебе самого, а не наслідок впливу зовнішніх факторів.

Тож я припинив пити «Сьєрру». Це один з учинків дорослої людини. Уникати їжі, від якої тебе розносить, навіть якщо вона чудова. Робити фізичні вправи, навіть якщо жодної миті не отримуєш від них задоволення. Припинити захоплюватися речами, які загрожують погіршити твій стан в іншому. Завбачливо оминати прірву, але ніколи не забувати про неї. Завжди жити в тіні небуття.

Я залишався єдиним відвідувачем. Був ранній вечір п’ятниці.

– А й справді, – промовив я. – Якось надзвичайно тихо, ні?

Вона не поспішала з відповіддю, але нарешті повернула голову до мене. Її обличчя було великим, блідим і нездоровим.

– А чого ви очікували?

– Ну, напевно, побачити людей.

– Люди є.

Розмова нікуди не вела. Я подумав, якщо Сенді й Карен збиралися додержати обіцянки і тримати мене в курсі всього, що відбувається в книгарні, то, мабуть, вони вже надіслали мені звіт. А якщо й ні, то, принаймні діставши телефон, я дам зрозуміти найнепривітнішій барменці у світі, що більше до неї питань не маю.