Жахослов ,

А тоді швидко рвонув з місця. Надто швидко. Лише завдяки зайвій вазі ця відчайдушна витівка не завершилася одразу ж, як почалася. Різко скинувшись, мотоцикл проїхався на задньому колесі, але все обійшлося.

Я відпустив гальмо, і мотоцикл з ревом помчав уперед. Я знав, що цієї миті розлютив сотні дві людей і мені справді, по-чесному було байдуже. Я завжди був хлопцем, який у подібних ситуаціях каже собі: «Ну, ще не так пізно, може, за хвилину вони припинять, нема із чого божеволіти». Я ніколи не був хлопцем, який зчиняє галас.

Вітер, що бив мені в обличчя, був холодний і справжній.

Дівчина позаду мене захоплено скрикнула.

За кілька хвилин ми були вже на іншому кінці головної вулиці, на околицях міста. Я мало не проїхав їх, але натомість загальмував і зупинився. Розвернув мотоцикл. Раніше я не раз влаштовував перегони безлюдними трасами. Але ніколи – просто посеред міста.

– А тепер швидше, – сказала дівчина.

Цього разу я взяв м’якший старт, тримаючи все під контролем, але тоді різко додав газу.

Ми знову в’їжджали в місто. Її руки міцно обіймали мене, і, може, саме про це я і думав, саме цього в першу чергу несвідомо шукав, купуючи мотоцикл. Руки, що міцно обіймають мене. Хтось, хто відчайдушно, до останнього триматиметься за мене, доки ми єдиною стрілою летітимемо під хмари, зливши наші життя – моє і її – воєдино. Саме цього ми й шукаємо, хіба ні? Щоб два серця билися, як одне. І це те, чого ми ніколи не знаходимо.

Чи, може, ви знайшли. Тим краще для вас.

Тримайтеся за це міцніше.

Я побачив хлопця лише за дві секунди до того, як ми збили його. Ми мчали так швидко. Я увесь розчинився в русі, відчуваючи тепло її дихання на моїй шиї. А тоді раптом переді мною виріс він.

Хлопець у блакитному светрі.

Він зійшов із тротуару на дорогу, не подивившись, хоча в цій мертвотній нічній тиші можна було за милю почути мотоцикл.

В одну мить я побачив, який він був хворий. Його натруджене серце, кволі груди, печінка, що ледь тримається. Його життя – від бару до мотелю, просякнуте випивкою. Постійні нічні прокидання в обмоченому ліжку. Телевізор на задньому плані, який постійно транслює стандартну таблицю, аби лише тиша в кімнаті не була настільки оглушливою. І зараз, глупої ночі, він опинився на вулиці, бо гадки не мав, котра година, і виповз зі своєї кімнати, сподіваючись, що бар і досі працює. А потім шукав дорогу додому, аби завтра спробувати ще раз. Його серце билося так гучно і так нерівно, що я чув його крізь рев мотоцикла.

Усе відбулося за частку секунди.

– Це сигнал для тебе, – прошепотіла дівчина мені на вухо. – Ти можеш трапитися на його шляху. Зараз чи потім. Або ніколи. Це твій вибір.

І я не звернув.

Ми збили його. От тільки його там уже не було.

Я різко втопив гальмо, заледво не занапастивши нас обох. Байк крутнувся на дорозі, шини ковзнули асфальтом, мало не загорівшись. Чоловіка не було. Він не стояв поряд і не лежав поранений на дорозі, як мало бути.

– Хай буде так, – сказала дівчина. – Ти зробив свій вибір.