Жахослов ,

Я стояв там деякий час, перш ніж заговорити.

– Тебе підвезти?

– Я вже гадала, ти ніколи не спитаєш.

* * *

Я повертався тією ж дорогою, якою приїхав, уздовж західного узбережжя озера. Я не поспішав. Дорога була безлюдною, жодної душі. Сонце ще ледь пробивалося з-за обрію.

Коли ми дісталися точки з виглядом на острів у Смарагдовій Затоці, я в’їхав на ділянку. Вона була геть покинута, якщо не зважати на єдину річ, яку я вже здогадався, що тут побачу.

Мій байк стояв припаркований у тому ж місці, де я лишив його минулого дня. Блідий у скісних променях ранкового сонця.

– Самогубство?

– Так, – сказала вона. – І це допомогло. Але ти мав інші якості. Я певний час спостерігала за тобою. Ти знав, куди прямує твій шлях. Ось чому ти придбав мотоцикл.

– Де я тепер?

– На мілководді біля підніжжя скелі. Тебе віднесло течією до заростів кущів, на каміння. Мине кілька годин, перш ніж хтось помітить, що твій байк стоїть тут покинутий. Невдовзі потому вони знайдуть твоє тіло.

– Якби я знав, що так станеться, я б не кидав курити. Подумати лише, скількох приємних моментів я себе позбавив.

– Що ж, певно, бути тобою – відстій.

– Ти казала, що я не помер.

– Я збрехала.

– Чому?

– Не кожен здатен виконувати цю роботу, живий чи мертвий. Вона вимагає від тебе діяти. Знову й знову. Я могла сказати тобі, що треба робити. Але ти мав вирішити, чи візьмешся за це. Ти мав нагодитися. Мав зробити вибір.

– Лише один раз.

– Один раз. І назавжди. Отже, тепер ти знаєш, і я маю дати тобі шанс передумати.

Я замислився про те, що вона сказала.

– Я згоден, – сказав я.