Дума про Хведьків Рубіж

— Як нема?

— Там тільки на весь листок щось на зразок хреста.

— Та ні.. — прошепотів чоловік сам до себе. Розгорнув швидко сувій, вирячив очі, захитався і сперся спиною об двері.

— Тобі погано?

— Та ні… то я … ох, шайтан!

— Максиме, воно наче кров’ю тхне.

— Тарас, — прошепотів козак упівголоса.

— Що-що?

— Нічого. То я, серце, так…

Швидко вибіг із хати.

Галя майже не чула, про що гомоніли Максим зі Степаном надворі. Це було схоже на маячню, чи то, може, молодиця починала марити.

— Думаєш, серйозно? — то Степанів голос.

— Не знаю, шо й думати, — Максим.

— Слухай, таких кроків Топеш просто так заради сміху, я думаю, не робив би. Безрозсудно з його боку.

— Та знаю я й сам, Степане, але шоб так — на тобі прямо в морду! Чого далі від нього ждати?

— Я думаю, отамане, він просто хворий. Всі ж чудово знають, що він божевільний.

— Степане, — Максим зупинив співрозмовника. — Я знаю Топеша краще за тебе і скажу тобі без обиняків: той Топеш, із яким я водив дружбу по шинках і хатах молодих відьмочок, оце на таке не здатен. Він невдаха, п’яниця і просто нікчема. Він таким був, Степане, але оце чогось почав мінятися. Він ставав іншим. Він шось молов, шо я мало розумів, але шось дивне. Дуже дивне. Шось тут не так, шось не сходиться. Не до добра це.

— Отамане, я все одно не вірю в оті дідівські перекази про КарИ і легіони мерців, про вік неживих.

— Ти не віриш, і я не вірю. А от Топеш, певне, вірить.

— Це несерйозно.