Дума про Хведьків Рубіж

— У, шайтан! Назад!!! — як закричить Максим і на коня.

… Вода полетіла така, що, мабуть, вилилось із півкопанки. Над головою у Максима свиснула знесена кладка, та вони вже, правда, були тії хвилі далеченько.

— Ну шо, набатькував?

— Та йди, отамане!.. — Степан погнав коня швидше. Справді образився.

Максим більше за нього знав, знав, що йому, бездітному, найжальніше тих дітей, і знав, що тії потерчата таких, як Степан, зазвичай і шукають.

Гайвороння над гиблим місцем — ЖАХ!

«Жалко, отамане! — хіба мені, Степане, не жалко? Нічого. Душа — вона, може, ше й є. Живуча вона, душа…»

Дим над Диким полем, дим…

Спаси, Господи, грішну душу мою…

VІІ

Старий немічний характерник прокинувся пізно, мабуть, коло полудня. Власне, може, б іще спав, аби піч остаточно не затухла і не перестала гріти.

— Ох-ох, — кректав дід, злазячи додолу. — Ну що за зими стали на моєму віку! Знову, певне, снігу багацько намело, аж у хаті темно — вікна позамітало точно.

Знайшов у темряві клямку дверей, посмикав — куди там.

— Ох-ох, оце ще старому думай, як із хати вибратись.

Тарас підійшов туди, де мало бути вікно і невеликий столик. Намацав свічку. Чиркнув кресалом. «От…» І тільки тоді підвів очі…

Вікна не були засипані снігом. Вони були забиті ззовні дошками наглухо. Дід широко розплющив очі і відступив назад.

— Хрестовки! Хрестовки! — шепотіли перелякано старечі вуста. «…кари…» були скрізь на набитих дощечках, віконницях і, о Боже, на стінах усередині хати. Дід крутнувся назад і застиг. Коло печі на лаві сидів князь, чистив ікла друзкою від розбитої ікони.

— Час…характернику…час біжить швидше, ніж ми в змозі з цим змиритися. Скільки я тебе не бачив? — Десять? Двадцять літ? Більше? Ти став схожий на шматок гнилої бараболі…Ха! — князь струснув головою навіть весело. — Мені завжди цікаво, як ви, люди, хапаєтесь за те своє нещасне животіння. А чи не краще було б вдавитись у череві мамки, так і не почавши свій шлях? Умерти і не наробити купи помилок за життя. Не настраждатись за життя, не дати страждати іншим. Та й стільки того життя? З цього я маю цікавість. А от коли ви стаєте схожі на шматки лайна, підборку костей, а все не хочете дохнути, мені стає не смішно. Мені огидно! Візьми почепись, характерник! Он там, — князь заговорив емоційно, сердито. Кивнув рукою на сволок стелі. — Це ж так просто. За день десятки, сотні з вас роблять так. Давай, характернику, і я тебе не зачеплю. Просто візьму і піду!

— Не можна… — тільки й зумів вимовити Тарас.

— Твоє діло… — князь устав і почав наближатися.