Дума про Хведьків Рубіж

Отож боявся Максим Безрідний за свою душу хрещену чи нехрещену, як проїжджав із хлопцями тими місцинами, додому з Полтави прямуючи.

Боявся дуже. Бо ж гляньте — нема вже в того Максима ні короговок, ні стягів, ні віри, ні ікони, ні земляків, ні народу. А душа — вона, може, ще є. Живуча вона, душа.

Кадив дим людською плоттю вздовж дороги і плив, як мана, над ставками з дохлою рибою.

І потягнув дим на Дике Поле.

І став він димом над Диким Полем…

— Мамо! Тату! Де ви?!

Гайвороння над гиблим місцем — ЖАХ!

— Мамо! Тату!

— Що воно, отамане?

— Як дитя кричить. Ану звертай, хлопці!

Де калинові хащі коло ставка невеличкого, там дитя і знайшли.

Дівчинка, рочків семи.

— Дядечки! Дядечки! Нема мами, нема тата, а братики і сестрички — ген-ген!

Малеча киває на захід. Оченята слізьми залиті, і волоссячко розпатлане.

— У вирій! У вирій!

— Іди сюди, дитинко, ми тебе заберемо, а тоді, дивись, мо, кого з твоїх знайдемо!

— Нашо ти звеш, Степане?

Степан кивнув Максиму. Одійшли трохи.

— У нас із Христею все одно дітей нема, заберу собі. Воно ж згине тут.

— Степане, — Максим сердитий, одводить побратима ще далі. — Ти не бачиш чи шо?! Воно звихнулось. Тут і я не поможу нічим.