— З чого б це? — гетьман присів поруч.
— Та власне то я сьогодні дізнався від однієї бабки-шептухи, в якої мав честь пересидіти з добу. Кажуть люди в їхнім селі, що отут на цім місці стояв колись староруський монастир, прямо серед поля. Чого так? Того, що в землі під монастирем були печери, а в печерах тих у свою чергу, золото.
— Золото?
— Угу. Сотні пудів. Язичницьке золото, з якого возводили ідолів до хрещення Русі Володимиром. Тоді ж тут стала схованка. І храм збудували, щоб уникнути грабунків.
— А що ж із тим золотом робили?
— Бані церков, а ви як думали? Віра йде, а ідоли лишаються. Бачили Софійські куполи?
— Самі вірите в це?
— Нітрохи. Хоча скарб, мабуть, таки є.
— Маю сумнів… Та зараз уже година пізня і ранок скоро. Поговоримо про справи.
— Справді. Ви писали в листі, що зараз саме час нашої участі у війні. Насмілюсь уточнити, у чому полягає наша участь.
Гетьман запалив люльку.
— Дозвольте скористатись вашим кресалом, — проказав його співрозмовник.
— Прошу.
Із люльки потігся густий білий дим.
— То ж?
— Хух! Москалі бунтують народ. Бояться. Знаєте про тривогу?
— Хто ж не знає, пане гетьмане. І знаємо, і чуємо, і … — помахав рукою в повітрі, принюхався, — відчуваємо.
— Громадянська війна…
— Що потребується від нас?
Гетьман видихнув дим, глянув недоростку в очі.
ebooksa