Той глянув угору. Бачить — то та сама дівчинка з перерізаним горлом, тільки рани тії вже нема зовсім, не залишилось і шраму.
— Ти жива? — здивовано вимовив козак.
— А ти хтів, щоб я вмерла? Ха-ха!
— Та ні, ти що! Я навпаки…
— Мене Марічкою кличуть.
— А мене Шевчиком.
— Смішне ім’я.
— Та то прізвисько. А! Яка різниця!
— Ну вставай уже, — дівчинці було вельми весело. Вона подала козакові руку, той схопився за холодні, як лід, пальці, встав, та ще поганенько стояв на ногах.
— Чого тебе водить?
— Та мечем твоїм дуженько вдарило… Важкі вони у вас.
— Справді? Не помічала.
На цих словах юнка одним легеньким порухом жбурнула меч собі за спину. Іншою рукою вона тримала ледве стоячого Шевчика.
— Скажи… — козак підозріло глянув на дівчину. — А ти справді упир?
Та всміхнулась:
— Не віриш? — і постукала пальчиком собі по горлу.
Дід Мокій і баба Горпина перебираються через болото. Одна підвода втопилась. Ще одна ледве тягнеться через драговиння.
— А я тобі казав, стара, менше скринь тягни! Казав чи не казав? А вона все: знадобиться їй, знадобиться… От що за народ оці баби!
— Та що ж…
— Мовчи мені ото! А ще той вишпендик повчає мене: не втечете мовби, не втечете… Та ти ще козацької каші не куштував, вояка теж мені!
ebooksa