Старий зупинився і закричав у бік села, що поволі віддалялося:
— Щоб я залишив усе нажите оцими руками?!! Оцими мозолями?! Оцим потом?! Кому? Мародерам? Не вчи мене, недоросток! Доживеш до моїх літ та заробиш хоч частинку мого статку — тоді будеш розбалакувати, шмаркач!
Дідовій лютості не було меж. Це загалом і зрозуміло, якщо зважити на те, що старий залишив у селі величеньку частину майна — клуні, млин, сіножаті і ще багато чого. А вину в цьому покладав на Максима. Кого ж йому ще звинувачувати, як більш нікого? Власне, дід Мокій належав до тих осіб, які вважали своє господарство ніби частинкою себе. Вагомою частинкою. Уявіть же тепер стан чоловіка, який лишив за спиною у селі під вербами частинку своєї істоти, частинку власного «я». Сумно? Так, вельми сумно.
— Праця всього життя… — старий глянув на захід у бік млинів, сіножатей і маленької мутної річечки, обліпленої хатами. Місячна літня ніч, суцільна тиша. Видно хутірці над Роменкою, садочки, могили в степу, млини — чисто тобі українська ніч по Гоголю.
Молочний Шлях розлився по небу і відбивався в брудних калюжах торф’янистого ґрунту під ногами. Стояв низенький туман. Дід востаннє звів погляд на старий-старий млин на пагорбі. Уявіть собі цей простір! Аби я був художником, то обов’язково це б намалював. Ось він, млин край села — широкий-широкий степ, закутаний сірим туманом, лани, побілені хатки, садочки під місячним сяйвом. Дід пустив сльозу.
— Бувай, домівко, не згадуй лихом…
Раптом — ледве чутний шум, наче крила велетенського птаха скребуть об вітер. Дід знову повернувся у бік млина.
— Матір Божа!
Над степом, хуторами і могилами — сотні людських постатей у небі. Чорні на фоні місяця. Постаті рухаються з величезною швидкістю, як сарана, застеляючи собою все небо.
— Жінко! Жінко! — дід поволі відступає до підводи. — Жінко!
Тиша.
Дід обертається — навпроти нього на шляху дівчина. Молода, вродлива, з довгим розпущеним волоссям, великими очима й темними бровами, тільки без рум’янцю на щоках. Обличчя — хворобливо бліде. Станом струнка, худорлява. У накидці з чорного сукна, на плечах теліпається такий же чорний каптур.
«Боже! — подумав дід. — Яка жахаюча краса!!!»
Поволі став відступати назад.
— Здрастуйте, дідуню, — весело мовила дівчина, але непевним здався діду той голос і та веселість.
Звичайний м’який дівочий голосок, та тільки наче не звідси.
«Наче з домовини», — мелькнула думка.
Швидше й швидше позадкував до підводи. Дівчина дивиться на нього пильно, не відводячи погляду прекрасних очей і не кліпаючи. Її довгі вії непорушні. Дід перечіпляється через якийсь дрюк, падає.
Незнайомка сміється.
Весело-весело, закинувши голову назад.
ebooksa