Дума про Хведьків Рубіж

І з-під вуст зблискують довгі білосніжні ікла…

ІХ

Ідуть полки з Максимових снів.

Ось вони, так близько, наближаються під сяйвом місячної ночі. Вже горять крайні хати і вулиці села.

Вже чути крики.

Але Максим не тікає, не прокидається в холодному поту серед ночі, його не будять треті півні. Він вийшов лицем до своїх кошмарів.

Полки застеляли обрій.

Прапори і короговки здіймались у небо, і козак не знав, денне чи нічне небо, на цьому чи на тому світі, і чи було оте провалля неба над головою (наяву чи вві сні), бо ішли полки і застеляли весь яв і весь світ.

Каліки, мерці, побиті та скривавлені — маршем! Маршем! Маршем!

Заціпенілий Максим зріє у поле, де вони йдуть. Хвильку чи дві.

Зріє, як вони вилазять із землі, рухаються, обростають плоттю, беруть до рук прапори. Як встають зі степів і просто виходять із пітьми. Як не закінчуються їхні ряди, бо люди продовжують умирати, тоді, зараз, завжди.

І не буде тим рядам кінця.

Ніколи не буде.

— Ну все…все, — шепочуть вуста. — Це край…Чуєте?! — кричать до полків. — Я йду до вас!

Шайтан ніс Максима, як оскаженілий буревій, туди, в шеренги мерців через передній край, увірвався в ланку і топтав, чавив надійно підкованими копитами плоть мерців. А Максим лупив з усіх пістолів і мушкетів, тоді вихопив шаблі і давай! Давай! Давай! Давай!

— Давай! Давай! Давай! — кричав Шайтану.

Не перемогти Максимові це море небіжчиків одним своїм маленьким життям, іскоркою свого життя.

— Отямся, Максиме, твою матір, не лізь!

Чиїсь руки хапають Максима за сорочку і стягують з коня, трясуть за плечі.

— Отямся ж!