Максим зі Степаном, які саме мчали через хащі до церкви, аж попадали на землю од сили і висоти звуку, що оце зчинився. Наче запищало у вухах, але так дуженько, що ой леле!
— Степане, вставай! Вставай! — бурмоче чумний од того писку Максим і тормошить товариша. — Бігом до церкви! Вони там її не взріють, але це до певного часу. Треба їй допомогти!
Підбігли, ледве дихаючи. Упирі стояли, тримаючись за руки, обличчями назовні кола. Галя — в центрі. Смертних не пускають.
— Нехай! Нехай, Степане! — бубонить Максим — Бережуть. Бережуть її. То добре… Галю! — кричить через юрбу. — Галю! Летять! Тут вони вже, мила! Спиняй!
ХІ
Кіннота Симеона Пожарського в місячних сутінках усюди натикалась на перепони й пастки. Сам князь уже спохватився, та було пізно. Почалась панічна втеча до греблі.
Коні, чуючи сморід мертвяків, що пали з самих небес, казились, скидали з себе вершників, кидались у річку і топились у багнистих плавунах.
Козаки й кровопивці з боку Соснівки чавили московітів, як комах — коло греблі почалась жорстока різанина та розстріл упритул. На крики про допомогу ніхто не зважав.
— Хведько! Заходь із хлопцями з правого боку до греблі, та хутчіш, бо упирі скоро нас лишать — світає он уже! Треба діждатися ляхів!
— Слухаюсь!
Хведько в упирів не вірив. Він узагалі, як відомо, в усяку нечисть не вірив, а на тих із мечами думав — ляхи. Так узагалі багато хто з козаків міркував — якісь польські лицарі, не більше. Та й чи розбереш щось у такій колотнечі — б’ються за нас, то значить, свої.
У таких міркуваннях Хведько й не помітив, як якийсь московіт підлетів до нього впритул і заніс із розгону шаблю.
— Ух вйо!
Хвіть!
Голова московіта полетіла з пліч ген-ген в очерет.
Хведько побачив перед собою високого парубка з вусами, в чорній сорочині, із довгим мечем у руках. Кивнув йому, мовляв, дякую.
Парубок того руху не помітив — дивився саме на свій заляпаний кров’ю меч. Тоді підніс клинок до рота і злизав кров, наче куштуючи. Ствердно і задоволено кивнув головою, вгледів затим козака — відсалютував йому жестом, мовляв, будь ласка.
Козак не дивився вже, що там він вимахував — вирячив приголомшено очі й аж затим помітив, що парубок-бо висить у повітрі аршинів на півтора од землі.
— Та хай тобі грець! Згинь, нечиста сило! Згинь! — Хведько хрестився що є сили.
— Ну-ну, — з пересторогою похитав пальцем парубок. — Ха-ха! — розсміявся і наче крізь землю провалився.
ebooksa