Дума про Хведьків Рубіж

Степан став на коліна, перевернув Ксеню горілиць. Вона дивилась на нього.

— Вибач, — сказав Степан.

Обличчям Ксені промайнула страдницька гримаса.

— Болить? — Степан.

— Ти мені огидний! Забирайся! Забирайсь!

Ксеня плакала.

Степан піднявся. Востаннє глянув на свою жертву.

— Тебе звати Ксеня, так? Я хочу сказати, Ксеню: я за тебе помолюсь. Обов’язково. Прощай, Ксеню.

— Стій!

— Так. Що я ще можу зробити для тебе?

— Поможи… Поможи мені… Поможи мені перехреститись… Я не вмію.

Степан розуміюче глянув на Ксеню.

— Так…. Цієї ж хвилі, Ксеню.

Узяв холодне зап’ястя упириці. Та ж холоду зовсім не відчув. Склав докупи три тоненькі пальчики… Од чола вниз, із правого плеча на ліве.

Ції хвилі сталося чудо. Ксенина шкіра стала випромінювати світло, як од багаття. Але дівчина не згоріла вщент, як гадала. Світло торкнуло Степанове чоло, і він узрів перед собою геть не блідого мерця, а звичайну дівчину. Вона помирала. Очі не світились уже зеленим — звичайні тобі людські очі. Шкіра не була смертельно блідою — звичайна людська шкіра. А ще ж — не було іклів.

— Що сталося? — прохрипіли дівочі вуста, забризкуючи одежу людською кров’ю.

— Ти — людина!

— Я…я… лю…ю…дина?

— Так. Я убив людину…

Ксеня силкувалася глянути на своє тіло. І раптом вимовила: