— І правильно, — постать закочує рукава, оголяє бліді дівочі руки, — що її боятись… От я — мертва, і нічого, живу… Ха-ха… Смішно, правда?
— Ні, не смішно, — зітхає Степан зі скорботним виразом обличчя. — Нітрохи не смішно. Шкода. Мені тебе шкода. Я умру — і хай. А що чекає тебе? Вічне життя? До дідька його! Ти ж розумієш це не гірше за мене! Життя без мрій та надій! Про що мріяти, знаючи, що життя не закінчується? На що надіятись, якщо ти ніколи не помреш? До дідька це! Мені набридло так жити! Я хочу померти, і від цього легше на душі. А що чекає тебе? Я тобі співчуваю…
— Співчуваєш — мені? — постать недовірливо глипає двома світло-зеленими вогниками замість очей. — Шкода — мене? Вперше чую таку маячню! Я навіть не людина!!! Я ЗЛО…
— Ти не зла. Ти сама хочеш бачити себе злою, хоч і не є нею. Ти не така…
— А яка я?!! — постать схвильована. — Хто я?! А людино? Як ти думаєш, хто я? Хто оце стоїть перед тобою? Кого ти бачиш? Кажи, не мовчи!
— Створіння Боже… Живу душу…
— Душу? — постать у розпачі. — Душу?! У мене немає душі… а зараз… зараз я заберу й твою!
Постать наносить удар. Степан ухиляється.
— У всіх є душа, і ніхто її не може забрати, бо належить вона єдиному Богу. І в тебе є душа!
На дні Степанової фляжки вже самі лишень залишки святої води.
— Ти не погань і не нечисть. Ти говориш зі мною. Тобі буває погано — ти жива. Жива душа…
— Погано… — постать захиталась. Степан опустив шаблю. — Так, мені погано. Усе життя мені погано. Я справді ніколи й не жила. Не жила по-справжньому. А ти скажи, — постать рвучко витягує руку і спрямовує вістря меча Степану до горла. — Скажи, смертний, до чого тоді оце все?.. — постать махнула рукою. — Бійня! Різня! Смерть! Жах! Страждання! Біль, той що у моїй, як ти кажеш, живій душі вріс і не хоче — чуєш, смертний? — не хоче відти вирватись. Глибоко там у душі… Смертний… Де він, той Всевишній? Гукни його, може, в тебе вийде. Хай він подивиться, а ти спитаєш його, нащо це все!
— Він тут…І там теж.
— Тут? — постать сперлась об меч. — Де? Покажи мені його.
— Скрізь.
— Ха! Скрізь! — Степану здалося — мабуть, тільки здалося — що під зеленими вогниками очей заблищали сльози. — Летячи сюди, я зголодніла… Побачила з висоти перелякану дівчину між руїнами хати. Її, певне, не знайшли. Вона була молода, повнокровна. Бачиш? — постать показала Степану криваві плями на сюртуку на рівні грудей. — Я на швидкості прохромила її мечем, нахромила її на меч і уп’ялась поцілунком у соковиті рожеві вуста. Смоктала кровицю, що лилась із розірваних нутрощів, легень, шлунку. Де був твій Бог тієї хвилі? У моєму мечі?! У її нутрощах? У її крові? У мені?!! Де був Бог?!!
— Бог любить… — тільки й зумів вимовити Степан.
— Кого ЛЮБИТЬ ТВІЙ БОГ?!! — постать розмахується. — УМРИ ЗІ СВОЇМ БОГОМ!
Степану вдалося. Він ухилився вбік і сіконув шаблею по животу упириці. Та випустила меч і впала на землю.
— Тебе, — прошепотів Степан. — Бог любить тебе, жива душе…
ebooksa