Дума про Хведьків Рубіж

— Х-х-холодно… х-х…о…лод…но… мені….холодно…

— Зараз я тебе підійму.

— Н-ні… н… не треба… м…м…мені холодно… це ж т… так чудово … х… холодно …

Ксеня вмерла.

ХVІІ

Галина стояла на брукованому шляху, що пролягав серед непролазних хащ. Світив повний місяць.

— Знову звиділись, сестро…

— Ти?

Топеш стояв навпроти.

— Я, а хто ж іще… — присів навпочіпки. — Ми до-о-овго дуже не бачились. Але тепер… тепер, сестро, у нас є час удосталь наговоритись. Говори ж ти, сестро. Я думаю, ти маєш про що у мене спитати і що розказати мені.

— Навіщо ти вбив маму?.. — Галині вуста задрижали, на очах забриніли сльози.

— Ну… — Топеш дістав люльку, набив зіллям. — Тут усе доволі просто — княжий престол…

— То про що… — Галя вся дрижала. — Про що нам із тобою говорити?! Ти вбив маму, хоч вона відреклась. Мене ти вб’єш тим більше!

— Ні!

Топеш спинив сестру. Помовчав. Запалив люльку.

— Сьогодні багато чого відбулося, і я говорю цілком серйозно. Я хочу з тобою помиритись. Ми все ж родичі… Найближчі родичі — у тебе немає рідні, крім мене, а в мене немає рідні, крім тебе.

— У мене є чоловік, дитина і багато людей, які стали мені справжньою ріднею!

— Ти чудово розумієш, про що я говорю, — Топеш скривився. — Я пропоную таке: на престол ти не претендуєш — я будую своє царство і віддаю тобі одне з міст. Хороше місто. Житимеш там зі своєю сім’єю — як хочеш. Тебе ніхто не зачепить. Вас ніхто не зачепить. Не мішайтеся в мої справи. Здайся, сестро, і все буде добре.

— Ні, — Галина витерла сльози. — Вже нічого не буде добре. Дороги назад нема. Зійди… — прошепотіла тихо.

— Сестро… — з докором вимовив Топеш.