— Скільки ти убив, корчмарю?
— Я?.. Я ні…ні… не вбивав…
— От щедра натура у вас, людей, на побрехеньки! Рік тому ти з сином, старшим, якщо не помиляюсь, зарізали отут, у корчмі, двох чоловік. Зарізав ти, хоч бив більше син. Були вони іноземці, і ви їх хотіли просто пограбувати. Французи, здається. Чоловік та жінка. Ними тут усе смердить. Коротше, не вийшло пограбувати. Той вихопив шпагу, туди-сюди — два трупи. А тепер послухай. От я, припустімо, — наблизившись до бочок, незнайомець штовхнув одну згортком. Стався гучний вибух, і бочка розбилась. Велетенська червона пляма на підлозі. — Я розбив бочку і розлив вино. Я маю сплатити?
Переляканий корчмар мовчав.
— Кажи, комахо!
— Т-т-так…
— Скільки?
— У-у-у-п-п-потрійному… р-р-розмірі…
— А ти, собако, сплатив Господу в потрійному?
Блиснула сталь, і вже не вино, а жива кров бризнула на підлогу…
Незнайомець виходив із корчми, витираючи чорним ганчір’ям важкий меч. За порогом зупинився. Дивився прямо.
— Я сплатив…
Тоді глянув на зорі.
— Решти не треба, Всевишній…
І тінню линув до вікна сторожової вежі.
VІІ
Степан Стороженко після смерті, як тінь або привид на полуночному, вкритому весняним туманом цвинтарі між оград і високих бур’янів, — він скрізь снував за отаманом Безрідним.
Скрізь.
А за життя ж що?
За життя Степан, як і зараз, був худим високим парубком, трохи навіть надміру високим, завжди жартівливим, охайним, приземленим у своїх прагненнях та мріях.
ebooksa