Дума про Хведьків Рубіж

— Розплачуватись? — здивовано мовив козак. — А хіба я вам щось винен?

— Звичайно, ви випили три пляшки вина.

Козака розмова, здавалося, зацікавила. Він звеселився, підійшов до корчмаря.

— Скажіть, а ви вважаєте це вино вашим?

— Так, адже я його приготував.

— Себто створив?

— Ну так.

Незнайомець задумався. Тоді й каже:

— А давайте так. Я вам заплачу золотом утроє більше, якщо ви відповісте мені на питання.

— Згода!

— Дивно… — здавалось козак був розчарований. — Ви ще не чули питання… Ну добре. Уявіть, що оці бочки — це люди. Тоді вино це, що, по-вашому?

— Кров, певне.

— От. А кров створив хто?

— Певне, Бог. Я ж не єретик, Господь із вами!

— От. А якщо, припустімо, ну так, припущення просто, що я от так як випив вино, випив кров із людини.

— Припущення у вас…

— І все ж, якщо я випив кров, чи маю я платити Богу рахунок у такому разі? І якщо маю, то скільки?

Тут волосся корчмаря стало дибки: на останніх словах його гість піднявся, як стояв, у повітря і став отак кружляти по корчмі. Руки його були складені на грудях, у них він тримав свій згорток і час від часу постукував один об один великими пальцями та все говорив:

— Скільки за чарку, за кварту, за бочку крові? І як Бог прийме — золотом, сріблом, діамантами? А, людино?

Корчмар мовчав. Він просто ошалів.