Мрій у Степана було не те щоб греблю гати. Швидше всього, дуже й дуже мало тих мрій під рідкою сухуватою чуприною козака ховалось — скупі та загальнолюдські мрії.
Мріяв козак про вишневий садок коло гарненької побіленої хатинки, і щоб та хатинка обов’язково була розцяцькована густо мальованими ружами. Мріяв про низенькі тини, криницю-журавель, обов’язково за грядкою вниз до річки при болотистому ґрунті, і щоб там, на тому ґрунті, набивали перші весняні зливи кришталево-чисті калюжки. Про вулики мріяв Степан — небагато, може, навіть один чи два на перший час, а тоді… О, тоді пасіка б неквапливо розросталася, поглинаючи собою лани та левади, липовий цвіт, гречку й кавуни на баштанах, волошки з кульбабами та ті ж таки вишеньки коло хижі. Летіли б рої злизувати сік із побитих яблук під стежиною й чагарником. Цвів би подорожник та кропива, цвіло б чар-зілля в дібровах і він, Степан Стороженко, бувши вже в літах, прикладав би теє листя, прибите пилом курного шляху, до ранки, що сочиться кров’ю на коліні необережного онука. І кров би спинялась, і дякував би онук старому Степану Стороженку…
Груддя землі з-під кінських копит полетіло Степану в морду, і наче вибило, вирвало з тяжкого гнітючого сну, що тягнувся десятки років.
— Максиме! Держись, ми вже коло Волошки!
Вершник сіпонув за повіддя, і все тіло коня задрижало суцільним м’язом, що бився в конвульсіях, піднялось дубала.
— Максиме, держись!
Нема вже Максима. Далеко він. Та ще далі відлетить зараз твоя боягузлива чи, мо’, така відважна душа, хорунжий. Молися, хорунжий.
— Безрідний!
Упало тяжко тіло хорунжого, і нема кому молитись до красивого бога і святити його, хіба півчі в церквах відголосять ув поминальну суботу, хіба мовить панотець слова страху за масштаби свого мирського — до каяття далеко, а страх, він завжди є:
— Простіть мене, брати і сестри…
Згасав хутірець, і біленька хата, вся в ружах.
І гули хрущі так, що помилуй Господи, — нагнітався гул їхній і з’їдав останні миті ганебного животіння боягуза-хорунжого Степана Стороженка.
То здіймався в повітрі тінню туман, то зникав і відправляв Степанову грішну душу в хутірець під вишнями.
Загони татар прошмигнули через каламутну мулисту річечку Волошку…
VІІІ
Над Бахчисараєм зайнявся один із перших погожих днів літа, наче сам священний птах Хун накрив благословенним крилом вузькі вулиці, просторі майдани, білосніжні мечеті, води й береги Сурул-су там, де берізки й кипариси кидають похмурі тіні у джерельну воду Саргузелю.
Легенький вітерець торкає виставлені на сонце ханові руки і доносить з вулиці нерозбірливий гомін. То живі трофеї вервицями тягнуться до похмурої фортеці Чуфут-Кале.
Хан перевів подих.
— Угодно Аллаху, щоб Ібліс направив свій взор на благословенний наш край і віру святу Магомедову. Аллах мудрий, і ми належно сприймемо святу волю його. Аллах акбар!
— Аллах акбар!
ebooksa