Непрохані

Він знову похитав головою.

— Кави.

Я покликав офіціантку, і поки вона наливала каву, ніхто нічого не говорив. Андерсону був потрібен час, щоб трохи заспокоїтись.

Ініціативу проявив Фішер.

— Білле, що сталося?

Той знову похитав головою.

— Звідки мені знати?

— Чому ти втік?

— Я злякався.

— Ти не думав зайти у будинок… подивитись, як вони?

— Я б теж утік, — озвався я. — Сусіди здатні зробити все те саме, що і я. Копи їдуть. І ви ж знали, що то не був нещасний випадок чи випадковість?

Андерсон заплакав. Ніщо в його виразі обличчя чи поставі не натякало на те, що він того свідомий. Ось його щоки були сухі — ось вони вже мокрі. Він тремтячими руками поставив чашку на стіл.

— Все одно треба було зайти, — вимовив він.

Так, треба було — за умови, якби він стримався і не став би чіпати жінку чи хлопця, зберіг би докази для експертизи. Проте не слід було йому про це казати.

— Від почуттів ніде подітися, проте це вже минуло, і його неможливо змінити. Вони загинули раніше, ніж ви навіть зайшли на власну вулицю. Ви нічого б не зробили — тільки загинули б теж чи потрапили в руки поліції. Ви ж це розумієте, так? Важливо, щоб розуміли.

Він не сказав нічого. На кухні спалахнув гриль, перевернули бургери. Діти на тому кінці їдальні про щось сперечалися, так голосно й запекло, що можна було навіть повірити, що вони завтра не забудуть тієї сварки.

— Віллє,— сказав Фішер. — Я знаю, це важко, але…

— Ах знаєте? — Андерсон відвернувся від нас, рішуче і, можливо, назавжди. — Та ви гадки не маєте…

Не договоривши, він повісив голову.

Фішер скривився. Я не став порушувати тишу, дав Андерсону додумати ту думку, що заварилася в його голові, й відпустити її.