Непрохані

Кинувши недопалок на бруківку й затоптавши його, я каламутними очима поглянув на людську круговерть навколо. Туристи, торгівці, дорослі, діти. Продають, купують, роздивляються. Наче нормальні, звичні речі, але як же дико воно все виглядало! Тіло рухається, кероване розумом, про існування якого я знаю лише з цих рухів. Напевно, то все через похмілля.

Минуло двадцять хвилин, я наполовину спорожнив ще одну порцію кави і дещо помітив.

— Так, — звернувся до Фішера. — Шоу починається.

Той звів очі. Двері їдальні прочинилися, почав проштовхуватися людський натовп, і у просвітах між тілами я помітив чоловіка. Той стояв десь за тридцять метрів од дверей, приблизно там, де я трохи раніше курив. От він зник, от з’явився знову, трохи ближче. Він був середній на зріст, худорлявий, заморений. Шкіра на щоках була сіруватою й обвислою, але загалом він був як більшість людей навколо — окрім очей. Цей чоловік, вочевидь, або планував самотужки здійснити державний переворот, або стояв на краю невидимої іншим прірви.

— Це він, — мовив Фішер. — Принаймні схожий. Порівняно з фото дуже схуд.

Я спіймав погляд того чоловіка і ледь помітно кивнув йому. Відкинувся на стільці,— те саме зробив і Фішер, — даючи людині зрозуміти, що нас лише двоє, що руки наші порожні, й ось вільний стілець чекає на нього. Далі я повернувся до своєї кави.

За хвилину чи дві Андерсон приєднався до нас.

Зблизька прихований у його очах страх був страшний і для сторонньої людини. Я посунув до нього свою каву, він узяв чашку, зробив великий ковток.

— Як ти?

Андерсон смикнув обличчям — вочевидь, усміхнувся. Правду кажучи, я не знаю, що я відповів би на його місці на таке дурне питання. Проте поставити його було необхідно.

— Я Джек, — відрекомендувався я. — Це Ґері. І я одразу хочу сказати, Білле, що ні я, ні він не думаємо, що ти зробив те, в чому тебе звинувачують. Я був у будинку і впевнений, що то робота непроханого гостя.

— Не готовий про це думати.

Голос його був хрипкий, тихий, ніби у хворої на грип людини.

— Розумію, — кивнув я. Не думати про те, що було скоєно над його жінкою й дитиною, — це було розумно. Напевно, психологи вважають інакше, проте у них є домівки й родини, до яких повертаєшся з роботи ввечері.— Де ти живеш?

— Десь, — відповів він. — Я не залишаюсь на одному місці.

— Маєш гроші?

— Мав п’ятдесят баксів. Купив мило, зубну щітку, дешевий одяг. Трохи поїсти.

Я поклав долоню на стіл біля нього і трохи її припідняв, показуючи купюри. Андерсона аж перекосило.

— Ні,— сказав він, струснувши головою.

— Їсти хочеш?