— Вочевидь, я щось не так зрозуміла, — промовила вона. — Я вважала, що ти маєш передзвонювати одразу. А не, бляха, через три тижні.
— Я був зайнятий. Виконував твої накази.
— І?
Шепард відзначив, що за іншими столиками у парку з’явилися поодинокі постаті — чоловічі й жіночі — вбрані непоказно, непримітно. Ще одна особа стояла метрів за тридцять: чоловік з коротким рудуватим волоссям. Жодного з новоприбулих Шепард не впізнавав, проте він знав, хто то: такі самі як він, люди, які носять своє життя у валізці. Те, що Роза вирішила так подбати сьогодні про свою безпеку, його заінтригувало.
Він схрестив руки на грудях, поклавши одну на схований у пальті пістолет.
— Останній наказ я виконав, — сказав він. — Хоча насправді тільки час змарнував. Ніхто б не послухав того Оза Тернера. Та нехай. Люди, які спілкувалися з Андерсоном про його роботу, мертві, його записи знищені, справі кінець.
— За дурепу мене маєш?
Шепард знизав плечима.
— Він зник. Певно, мертвий. Тож…
— Один з твоїх колег його засік. Учора. Він ще й досі у місті.
— Якщо хтось із твоїх людей його знайшов, то чому не подбав про нього сам?
— Бо це твоя відповідальність. Твоя робота.
— Я не винен у ситуації, що склалася, — спокійно сказав Шепард. — Я від самого початку казав, що Андерсона краще не чіпати.
— Дивно. Ти маєш репутацію людини, що вміє рубати з плеча. Ти був такою людиною, коли ми познайомились.
— І досі є. Проте у вмінні рубати важливим елементом є здатність вчасно зупинитися. Достатньо було звільнити Андерсона з роботи. Не варто було втягувати в цю справу одного з Дев’ятки.
— Інші не в курсі. Потому як Джо Кренфілд оте все затіяв, без прибирання стало вже не обійтися. Мені наказано скоординувати процес. Що, чому і як — тобі, Шепарде, знати не треба.
— Облиш оцю зверхність. Я займався цим тоді, коли ти ще в підгузки пісялася.
— Мої вітання. Що з того?
— Те, що з часом знати стає конче необхідно.