Непрохані

— Підозріло чисто?

— Не виключено. Але сам Фокс зник. Я поговорив з одним з хлопців, що займалися тієї справою, і він сказав, що в будинку Фокса було як на борту «Марії Селести». Відкоркована пляшка вина, свіжообрізана сигара і все таке. Справа й досі не закрита, але ніхто нею не займається, і мушу сказати, що нічого на Фокса не знайшли. То що тобі до нього, Джеку?

— Не знаю, — чесно відповів я.

— Не впевнений, що готовий у це повірити, — втомлено відповів Бланшард. — Колега, з яким я говорив, повідомив, що цим Фоксом уже цікавилися кілька тижнів тому. Якийсь юрист, як він сказав. Хочеш знати його ім’я?

— Ні,— відповів я.

Потім набрав останній номер.

— Ти мені брехав, — сказав я, не даючи Фішеру й слова промовити. — Я їду в Сієтл. Ти зі мною зустрінешся, або я сам тебе знайду. Якщо дійде до цього, ти пошкодуєш і шкодуватимеш решту свого життя.

На тому я обірвав дзвінок і пішов ловити таксі, щоб на ньому рушити в аеропорт, у мотель, у бар, будь-куди, де я зможу отаборитися на ніч, аби зранку полетіти на північ.

Розділ 32

Рейчел стояла на розі, роззявивши рота. Глянула в один бік, в інший. Обернулася навколо себе мелодраматичним рухом — ніби це могло допомогти. Звісно ж, не допомогло. Сука!

Вона реально поїхала.

Просто чудово.

Дякую, Лорі. Ідеальне закінчення ще одного зіркового вечора.

Звісно ж, між жінками було погоджено, що коли котрась підчепить солідну рибину, то може їхати зі здобиччю, не попереджаючи про це подругу. Проте страждала від цієї угоди головно Рейчел, оскільки Лорі завжди була за кермом, а отже, не лишалася покинутою й самотньою біля дверей найкрутішого (цього тижня) бару Сієтла. Їй не треба було пішки йти додому — довго, дуже довго, надто коли спаде ефект від останнього келиха вина… Та ще у сукні, яка для пересування ногами не призначена. І без такого-сякого пальта.

— От бляха, — втомлено промовила Рейчел. Що ж, чого тепер ридати за пролитим молоком — чи за пропащою подругою. Ха! Смішний жарт чи сумний дотеп? Чи взагалі не дотеп?

Утім, жартувала вона сама з собою — тож начхати.

Вона обернулася на «Ваннабі», завагавшись. Можна було повернутися до бару і спитати, чи не знають вони ритуалів швидкого виклику таксі, проте не відомо, скільки доведеться чекати. Та й не дуже хочеться пробиватися крізь охоронця, високого, доглянутого чорношкірого чоловіка, від якого аж смерділо відчуттям власної важливості. Навіть не думає про те, що за місяць роздаватиме флаєри пиякам на вулиці, аби діра, що згодиться його найняти, не прогоріла.

— Бляха, — ще раз буркнула Рейчел. Так-сяк затуливши горло коміром тоненького пальта, вона коротко помолилася Господу Богу про те, щоб новий приятель Лорі виявися хворим на голову, та ще й з членом завбільшки з горішок кеш"ю. Сказала третє, останнє «бляха».

І пішки вирушила додому.

— Двадцять сім, — пошепки рахувала Рейчел.