— Так, — відповів Тімоті.
— Бідний хлопчина, нічого страшного, ми його скоро зупинимо!
І під вибухи реготу холодна рука і місячне обличчя, похитуючись, закружляли в колі танцю.
— Це, — сказала Мати, що раптом опинилася поруч, — був твій дядько Джейсон.
— Щось я його не злюбив, — прошепотів Тімоті.
— Ти не зобов’язаний любити, синку, не зобов’язаний любити нікого. Як то кажуть, не той розклад карт. Він керує похороном.
— Навіщо, — запитав Тімоті, — скеровувати їх, якщо існує тільки одне місце,
— Гарно сказано! Йому потрібен учень!
— Тільки не я, — вимовив Тімоті.
— Тільки не ти, — відразу повторила Мати. — А тепер запали ще свічок. І подай вино. — Вона простягнула йому тацю, на якій стояли шість наповнених по вінця кубків.
— Це не вино, Мамо.
— Це краще, ніж вино. Ти хочеш чи ні бути таким, як ми, Тімоті?
— Так. Ні. І так. І ні.
Скрикнувши, він упустив усе на підлогу й побіг до вхідних дверей, щоб розчинитися в ночі.
За порогом грозова лавина крил уперіщила його по обличчю, руках, долонях. Глибоке збентеження проїхалось його вухами, вдарило по очах, із силою розімкнуло кулаки на вже піднятих для захисту руках, коли в жахливому реві поховальної лавини Тімоті розгледів обличчя із жаскою посмішкою і вигукнув:
— Ейнаре! Дядьку!
— Або навіть дядьку Ейнаре! — закричало обличчя, а відтак міцні руки підкинули його високо в нічне небо, де його, відірваного від землі та наляканого, сміючись, підхопив чоловік із крилами.
— Як ти дізнався, хто я? — закричав чоловік.
— Тільки один дядько має крила, — видихнув Тімоті, коли вони пролітали над дахами, мчали щодуху повз залізні ґоргульї, пронеслися над черепицею і вже роздивлялися фермерські угіддя, роззираючись на схід і захід, на північ і південь.
— Лети, Тімоті, лети! — кричав великий дядько з крилами кажана.