Із праху посталі

— А де вони зараз? — не приховуючи захвату, вигукнув Тімоті, визираючи з вікна.

— Хтось над Європою, а хтось над Азією, дехто понад Островами, ще інші — над Південною Америкою! — продовжувала Сесі із заплющеними очима, при цьому її довгі, чорні вії ледь тремтіли, а швидкий шепіт злітав із розтулених вуст.

Тімоті ввійшов у кімнату на горищі, ступаючи по голій паркетній підлозі.

— А хто вони?

— Дядько Ейнар і дядько Фрай, а ще кузен Вільям. Ой, я бачу Фрульду і Хельґара, тітку Морґіану й кузину Вівіан! Ось і дядько Йоганн. Усі вони швидко наближаються!

— А вони в небі? — вигукнув Тімоті, його оченята аж світилися з цікавості. Отут, біля ліжка, він виглядав не старше своїх десяти років. Надворі гуляв вітер. Ззовні Будинок був темнуватим, дещо освітленим лише сяйвом зірок.

— Хто у повітрі, а хто пересувається землею, по-різному, — мовила Сесі крізь сон. Вона лежала непорушно, вдивляючись у себе й озвучуючи побачене. — Я бачу щось схоже на вовка. Воно переходить темну річку саме там, де трохи мілкіше, просто над водоспадом, а зоряне сяйво мерехкоче на його шкурі. Я бачу, як високо здіймаються кленові листочки. А ще я бачу маленького кажана у польоті. Я бачу безліч істот — хтось пробирається лісом, хтось проковзує через слизьке гілля у кронах. Усі вони прямують сюди!

— А вони встигнуть до завтрашнього вечора? — Тімоті схвильовано вхопився за краєчок простирадла. — Вони будуть тут вчасно? — З-під комірця у Тімоті, як чорний маятник, збуджено пританцьовуючи, звисав павук. Малий схилився над сестрою. — Встигнуть до Дня повернення додому?

— Так, звісно, що так, Тімоті! — зітхнула Сесі. — Іди собі! Дозволь мені помандрувати у місця, які я люблю!

— Дякую!

Коридором Тімоті побіг до своєї кімнати застеляти ліжко. Він прокинувся саме тоді, коли заходило сонце і щойно замерехтіли перші зорі. Малий прибіг до Сесі, адже йому так кортіло із кимось поділитися своїми переживаннями.

Поки Тімоті умивав своє лице, павук обплів його тонку шию срібним ласо.

— Ти лишень подумай, Араше, вже завтра — переддень Усіх святих!

Він підійняв обличчя і поглянув на своє відображення у дзеркалі. Це люстерко було єдиним, дозволеним у домі. Воно — поступка мами в його «недузі». Ох, якби тільки він не був таким хворобливим! Він відкрив рота, оглянув погані зуби, якими наділила його природа. Наче два ряди кукурудзяних зернят — округлих, м’яких і жовтих. А його ікла? Тупі камінці!

Сутінки огорнули все навколо. Геть спустошений, Тімоті запалив свічку. Впродовж минулого тижня уся Сім’я жила по-старосвітському. Вони спали вдень, а прокидалися на заході сонця, щоб поквапитися з підготовкою.

— Ой, Араше, якби я тільки міг спати вдень, як усі інші!

Він узяв підсвічник. Якби тільки мати міцні зуби, як сталеві вістря! Чи принаймні такий дар, як у Сесі, що могла вивільняти свою думку і мандрувати єгипетськими пісками уві сні! Але ні, він навіть боявся темряви! Він спав у ліжку! Не в цих чудових, вишуканих, відполірованих скринях! То й не дивно, що сім’я оминала його десятою дорогою, наче він був єпископським синком! А якби хоча б крила виросли за плечима! Він оголив свою спину, оглянув її. Ніяких крил. Ніяких польотів!

Знизу долинали таємничі й вабливі звуки. Чорний лискучий креп прикрашав усі зали, стіни, стелі та двері. Сичання тоненьких чорних воскових свічок на балюстраді сходової клітки. Мамин і Татів голоси відлунювали від стін підвалу.

— Ох, Араше, невже вони справді дозволять мені бути на бенкеті, — сказав Тімоті. Павучок закрутився на кінчику своєї шовкової ниточки, сам-самісінький. — Не тільки приносити поганки і павутинки, розвішувати креп або розрізати гарбузи. Я маю на увазі бігати, стрибати, кричати, сміятися, чорт забирай, бути гостем на бенкеті. Так!?

Замість відповіді Арах сплів на дзеркалі павутинку, в центрі якої було одне слово: Nil![5]