Із праху посталі

Із запискою, приколотою до сорочечки: ІСТОРИК. Тебе послали, дитя моє, описати нас. Занести в списки, занотувати наші польоти від Сонця, нашу любов до Місяця. Але, в деякому сенсі, тебе викликав будинок, а твої маленькі кулачки жадали писати.

— Що, Прабабусю, що?

Древні губи шепотіли та бурмотіли, бурмотіли та шепотіли…

— Почнемо з того, що будинок становить собою…

Розділ 7

Будинок, павук і дитя

Будинок становив головоломку, заховану всередині загадки, яка таїлася в таємниці, бо ж мав у собі багато видів тиші, одну не схожішу на іншу, й багато видів ліжок, одмінних на розмір, подекуди навіть із віками. Деінде в кімнатах стеля настільки висока, що можна літати, а під нею були жердини, де тіні могли висіти догори дриґом. В їдальні стояло тринадцять стільців, усі — під номером тринадцять, щоб ніхто не почувався обділеним у цьому числі. Жирандолі нагорі були зроблені зі сліз душ, замучених та загублених в морі п’ятсот років тому, а в підвалі зберігалися п’ятсот старовинних стелажів для дивних, із незрозумілими назвами вин. Поміж них ховалися закапелки для майбутніх гостей, яким не подобалися ані ліжка, ані жердини під високою стелею.

Плутаною мережею павутиння снував один-єдиний павук, який спускався зверху і піднімався знизу, так що весь будинок — це ніщо інше, як гобелен, не безгучно спряжений страшенно швидким Арахом.[3] Він то у винному погребі, то вже стрімко мчить на горище, де шумить буря. Швидкий і беззвучний, він пряде нову павутину або відновлює старі нитки.

А скільки ж усього спалень, кімнаток, шаф і шухлядок? Ніхто не знав. Сказати, тисяча — перебільшити, назвати сто — і близько не підійти до правди. Сто п’ятдесят дев’ять — цілком прийнятне число, але в кожній кімнаті довгий час не було постійного постояльця, і тому кожна скликала мешканців з усього світу, прагнула виманити їх з-під хмар. Будинок був ареною привидів, що жадала обзавестися ними. Сотню років вітри ганяли навколо Землі, будинок уславився, так що по всьому світу мерці, які подовгу спали, раптом зіпнулися в холодному подиві й зажадали чогось іще дивнішого, ніж просто бути мертвими. Вони покинули свої жахливі заняття й приготувалися до перельоту.

Вітер позривав осіннє листя звідусіль та відніс його шелест до серця Америки. Один за одним листки опускалися та вкривали дерево, яке щойно стояло голим, аж ось прикрасилося багряним та похоронно-похмурим падолистом із Гімалаїв й Ісландії, мису Доброї Надії, мису Горн та інших мисів, доки не вбралося у вражаюче буйство жовтневого цвіту, не обважніло плодами, дуже схожими на гелловінські гарбузи.

І саме тоді…

Проходячи по дорозі темною, навіть діккенсівською бурею, хтось залишив кошик перед парадними залізними воротами. У кошику щось голосило, ридало й хникало.

Двері відчинились, і на порозі зібралася вітальна команда у складі дружини, напрочуд високої жінки, та її чоловіка, ще вищого та сухорлявішого, і старої, яка, певно, ще застала юного царя Гороха, на чиїй кухні кипіли тільки казанки, а супчики в цих казанках краще було тримати подалі від будь-чийого меню. І саме ці троє схилилися над кошиком, відгорнули темну тканину й побачили дитя, не старше тижня або двох, яке застигло в очікуванні.

Їх вразила його шкіра, кольору рожевої ранкової зорі, його дихання, повів весни, і шалене биття його серця, не голосніше, ніж у заклітчаного колібрі. Аж ось Володарка Туманів і Боліт, як її знали в усьому світі, взяла найменше люстерко, що вона ним користалася не для вивчення свого обличчя, яке не відбивалося в жодному із дзеркал, а для дослідження облич чужинців, якби з ними раптом щось сталося.

— Ой, дивіться! — вигукнула вона, піднісши дзеркальце до щоки дитини, і решта ахнули.

— Бодай усіх і вся на світі, — вилаявся худий блідий чоловік. — У дзеркалі видно його обличчя!

— Він не такий, як ми!

— Не такий, але все ж таки, — відповіла дружина.

На них із люстерка дивилися крихітні блакитні оченята.

— Залиш його, — сказав чоловік.