На першому поверсі одна-єдина кішка носилася як навісна, а одна-єдина миша пронизувала стіни нервовими, скребучими звуками, немов викрикуючи повсюди: «День повернення додому!» Тімоті повернувся до Сесі, яка міцно спала.
— Де ти зараз, Сесі? — прошепотів він. — У повітрі? На землі?
— Скоро, — пробурмотіла Сесі.
— Скоро, — радість осяяла обличчя Тімоті. — Всі святі! Скоро!
Він позадкував, вивчаючи тіні дивних птахів і звірів, що скакали по її обличчю.
Біля відкритих дверей підвалу він відчув запах вологої землі.
— Тату?
— Давай сюди! — викрикнув Батько. — Хутчіш!
Тімоті вагався досить довго, щоб розгледіти тисячі тіней, які зривалися зі стелі, обіцяючи скоре прибуття гостей, а потім кинувся у підвал.
Тато перестав натирати довгу скриню. Постукавши по ній, він звернувся до Тімоті:
— Давай, начисть її до блиску для дядька Ейнара.
Тімоті був вражений.
— Дядько Ейнар такий високий! Футів сім?
— Вісім!
Від рук Тімоті скриня засяяла.
— І важить двісті шістдесят фунтів?
— Триста! — фиркнув Батько.
— А що всередині коробки? Простір для
— Простір, — розсміявся Батько, — для крил.
О дев’ятій годині вечора Тімоті вискочив на вулицю у жовтневу погоду. Подував непевний вітерець — то теплий, то холодний, і Тімоті години зо дві блукав ліском, збираючи поганки.