У сараї, в дальньому кутку, Тімоті гірко ридав і молотив кулачками по копиці пахучого сіна. Потім затих. З кишені сорочки, із затишної сірникової коробки виліз павучок і поповз по плечу Тімоті до шиї, щоб дістатися вуха.
Тімоті затремтів.
— Ні-ні. Не треба!
Ніжний дотик лапки, що досліджувала барабанну перетинку, цей маленький знак великої стурбованості припинив плач Тімоті.
Павук спустився по його щоці, зупинивсь у нього під носом, обмацуючи ніздрі, наче шукав у них причину смутку, а потім обережно заліз на кінчик носика і вмостився там, пильно роздивляючись Тімоті, поки той не розреготався.
У відповідь павук поплив униз і шістнадцятьма ніжними рухами обплів своїм павутинням рот Тімоті, який тепер міг тільки видавати звуки:
«М-м-м-м-м-м!»
Тімоті присів, шурхочучи сіном.
Миша лежала у кишені його сорочки, маленька затишна радість, що торкалася його грудей і серця.
Ануба згорнулась у м’якенький клубочок дрімоти, і безліч прекрасних рибок плавали у потічках її снів.
Місячне світло заливало землю. Було чутно, як із великого Будинку долинав непристойний сміх, оскільки присутні забавлялися в «Дзеркальце, дзеркальце». Гості викрикували, намагаючись угадати — чиї відображення не з’являлися та й узагалі ніколи не з’являться в дзеркалі.
Тімоті зірвав павутину Араха з губ.
— І що тепер?
Упавши на підлогу, Арах швидко побіг в напрямку будинку, поки Тімоті не зловив його і посадив назад за вухо.
— Гаразд. Ходімо розважатися, незважаючи ні на що!
Він побіг. Позаду дріботіла миша і широко ступала Ануба. Коли він перетнув уже пів подвір’я, із неба впав зелений брезент і накрив його шовковим крилом.
— Дядьку!
— Тімоті.
Крила Ейнара задзвеніли, як литаври. Він посадив Тімоті собі на плече, і той почувався, наче маленький наперсток.