Не дивно, що кузени затрималися.
Проти ночі, перед жахливою пожежею, вони піднялися на горище, щоб своїм диханням розворушити ложе з єгипетського піску.
— Ну, — сказала Сесі, із заплющеними очима та посмішкою на вустах. — Що б ви хотіли сьогодні?
— Мені… — почав було Пітер.
— Можливо… — сказали Вільям і Філіп.
— Не могла б ти… — продовжив Джек.
— Взяти вас із собою у місцеву лікарню для душевнохворих? — припустила Сесі, — щоб заглянути в голови звихнутих людей?
— Так!
— Згода! — сказала Сесі. — Ідіть, приляжте на свої койки в сараї. Увага! Готові?.. Полетіли!
Їхні душі вискочили, немов корок із пляшки шампанського. Полетіли, як пташечки, і яскравими голками вп’ялися у вуха божевільних.
— Ах! — скрикнули вони від захвату.
Поки їхні душі мандрували, сарай згорів.
Серед криків і метушні, біганини по воду та загальної істерики всі забули, хто в сараї і що задумали сплячі кузени й Сесі у своїм захмарнім польоті. Вона так глибоко занурилася в бистрий сон, що не відчула ні полум’я, ні того жахливого моменту, коли впали стіни і спалахнули чотири факели у подобі людей. Гуркіт грому прокотився по країні, струсонув небеса, погнав за вітром душі кузенів через млинові крила, поки Сесі перехопило дихання. Вона випросталась і жахливим криком змусила кузенів повернутися додому. Всі четверо в момент сум’яття перебували в різних шухлядках психушки, підглядаючи в чужі черепи у пошуках виру конфеті кольору божевілля чи темної веселки кошмару.
— Що сталося? — долинув крик Джека із вуст Сесі.
— Що?! — сказав Філіп її губами.
— Боже мій, — Вільям поглянув її очима.
— Сарай згорів, — промовив Пітер. — Нам кінець!
Уся Сім’я, ніби сажотруси, стояла в закопченому дворі, наче на похороні бродячого менестреля, і в шоці дивилася на Сесі.
— Сесі? — шалено покликала мати. —
— Це я — Пітер! — крикнув Пітер з її вуст.