— Філіп!
— Вільям!
— Джек!
Сім’я вслуховувалася в перекличку душ із вуст Сесі.
Сім’я застигла в очікуванні.
Нарешті, як один, голоси чотирьох хлопців поставили останнє, найжахливіше питання:
— Хіба ви не врятували бодай
Відповідь камінням упала на душу кожного з Сім’ї; та ніби по щиколотки провалилася під землю, і ніхто не наважився озвучити відповідь.
— Але ж…
Сесі встала, спираючись на лікті, торкнулася до свого підборіддя, рота, чола, всередині якого чотири живі примари боролися за місце.
— Але… що ж мені з ними робити? — Її погляд перестрибував з одного обличчя на інше. — Мої кузени не можуть так залишитися! Вони не можуть жити в моїй
Що б вона не кричала після цього, чи що б не бурмотіли кузени, намагаючись прорватися крізь її слова, або що б не говорили родичі, бігаючи по двору, як підсмажені, — все те загубилося в галасі навколо.
І з таким гуркотом, наче настав Судний день, обвалилася інша частина сараю.
Шарудячи ґонтом на даху горища, жовтневий вітер здував попіл і невгамовний шепіт.
— Мені здається, — мовив Батько.
— Не здається, а
— Ми повинні прилаштувати кузенів. Треба знайти їм тимчасовий притулок, поки ми не відбракуємо їм нові тіла…
— Чим швидше, тим краще, — донеслися чотири голоси з рота Сесі, то високі, то низькі, то на два тони посередині між цим.
Батько продовжував у темряві:
— У