А чи не долинає найтихіший відгомін кінських копит з горла привида «Східного експреса»?
— «Відірвіть мостини! Ось тут, ось тут!.. Це калатає його гидотне серце!»[29] — м’яко вигукнула вона.
І
Німці далі по коридору стріляли з гармат невіри.
А
— «…Тужливе завивання пролунало над болотами…».[30]
І відлуння цього виття, цього нещасного крику, виринувши в глибинах душі її компаньйона по мандрах, пролилося з його горла.
Западала глибока ніч, місяць плив у височіні, й Жінка в Білому[31] ступала тихим краєвидом, як і читала старенька медсестра, і кажан, який, обернувшись на вовка, миттю став ящіркою, побіг чолом похмурого пасажира.
Зрештою в потязі запанувала сонна тиша, і міс Мінерва Геллідей впустила останню книгу з рук. Книга з глухим стуком упала на підлогу.
— Так, — посміхнулася вона, киваючи. —
І вони заснули.
Зрештою вони дісталися до моря.
Стояв туман, який перетворивсь на імлу, а та обернулася на краплі дощу — потік сліз безмежного неба.
Це змусило похмурого пасажира розплющити очі, розліпити рота й пробурмотіти слова подяки примарному небу та узбережжю, яке навідали привиди припливу; а тим часом потяг спинився під дахом вокзалу, де натовп перейшов з вагонів на пором.
Привид «Східного експреса» відступив од юрми — останній силует у майже тепер примарному вагоні.
— Заждіть! — крикнув він тихо і жалісно. — Пором. Там же нема, де сховатись! А іще ж
Однак митники, кинувши короткий погляд на бліде обличчя, поховане під темною кепкою та хутряними навушниками, швидко замахали прапорцями, дозволяючи цій зимовій душі зійти на пором.
Вони потрапили в оточення приглушених голосів, грубих ліктів, потоків людей, які заколихалися, щойно пором затремтів і рушив. Медсестра помітила, що її тендітний крижаний супутник знову почав танути.
Гурт дітлахів, який з криками пробіг повз, змусив її крикнути: