— О, моя добра леді, — зрештою мовив старий. — Ходімо.
Вона поглянула йому в обличчя.
— То я впіймала жар-птицю? — запитала жінка.
Він кивнув.
— Упіймала!
Він допоміг їй зійти на потяг, який швидко зрушив з місця, зашумів і полетів коліями до Лондона, Единбурга, до мурів і замків, до темних ночей і довгих років.
— Цікаво, ким вона була? — промовив примарний пасажир, озираючись на натовп біля причалу.
— Боже милосердний, — промовила медсестра. — Якщо відверто, то я її ніколи й не знала.
І потяг зник.
Ще з двадцять секунд колії тремтіли, а тоді завмерли.
Розділ 13
Нострум Парацельсій Кривий
«Не кажіть мені, хто я. Я не хочу цього знати».
Слова, що розірвали тишу, донеслися зі здоровенного сараю за неймовірно великим Будинком.
Їх промовив Нострум Парацельсій Кривий. Він прибув четвертим, як не рахувати трійцю до нього, і тепер погрожував, що залишиться тут назавжди, а це гнітило та вганяло в смуток душі всіх, хто зібрав тут сутінки декількох днів після Дня повернення додому.
У горбатого Нострума П. К., як його зазвичай називали, і спина була крива, і рот. Навіть одне око, теж чи то напівзаплющене, чи то напіврозплющене, залежно від ракурсу, а от друге око — це чистий вогняний кришталь, хоч і дивилося зизом.
— Або, іншими словами… — завагався, а потім додав Нострум П. К.: — Не кажіть мені, що
Члени Сім’ї, які зібрались у високому сараї, спантеличено зашепотіли.
Третина з їхнього числа прилетіла небом або по-вовчи примчала назад понад берегами річок на півночі й півдні, сході та заході, залишивши позаду щонайменше шістдесят кузенів, дядьків, дідусів та інших дивних гостей. Тому що…
— Навіщо я все це кажу? — продовжив Нострум П. К.