— Хутко!
І вона майже підхопила на руки кволого чоловіка й понесла вслід за хлопчиками та дівчатками.
— Ні! — кричав старий пасажир. — Гамір!
— Він незвичайний! — Медсестра штовхала його крізь двері. — Цілющий гамір! Ось так!
Старий роззирнувся.
— Але ж, — прошепотів він. — Це дитяча кімната.
Вона провела його в самий епіцентр криків і біганини.
— Дітки! Час розповідати казки!
Вони вже ладні були кудись бігти знову, коли вона додала:
— Час розповідати казки про
Вона наче випадково вказала пальцем на похмурого пасажира, котрий слабкими, блідими пальцями вхопився за шарф, що обмотував його крижане горло.
— Усім
Діти, не перестаючи галасувати, вмостилися на підлозі навколо мандрівника зі «Східного експреса», неначе індіанці навколо вігвама. Вони роздивлялись його з голови до ніг, зазираючи у його напіввідкритий рот, наче там вирувала морозна завірюха.
— А ви
— О
Привид постатнів, так наче хтось устромив шомпол вздовж його хребта, підбадьорився. Яскраві, наче викресані, дрібні вогники спалахнули в його очах. Зимовий рум’янець залив його щоки. І що більше діти тягнулися до нього, то вищим і жвавішим він ставав. Він указав крижаним пальцем на дитячі обличчя.
— Я… — прошепотів він. — Я… — знову пауза. — Розповім вам історію, що морозить кров у жилах. Про
Він заходився розповідати, і палкість його розповіді викликала тумани, притягувала імлу й запрошувала дощі; діти міцніше притиснулися одне до одного, утворивши ложе з вуглин, на якому він радо відігрівав свої кості. Поки він говорив, медсестра Геллідей, котра стояла біля дверей, бачила те ж саме, що побачив він за хистким морем: примарні скелі, крейдяні бескиди, безпечні камені Дувра і побіля них застиглі в очікуванні, переповнені шепотом башти та центральні вежі замків, де привиди, такі ж, якими вони були й раніше, чекають на мовчазних горищах. Дивлячись на це все, старенька медсестра відчула, як її власна рука тягнеться до термометра у нагрудній кишені. Намацала свій пульс. Раптова пітьма торкнулася її очей.
А тоді хтось із дітей спитав: