Із праху посталі

22
18
20
22
24
26
28
30

— Соборування?[16] Старий пасажир підняв одну повіку, наче кришку срібної скриньки. — Від вас? Ні. — Він перевів погляд на медсестру. — Від неї!

— Сер! — вигукнув молодий священик.

Він відступив, стискаючи розп’яття, як витяжну мотузку парашута, розвернувся і зник.

Стара медсестра лишилася розглядати свого дивного пацієнта, аж доки той не мовив:

— Як, — видихнув він, — ви зможете вилікувати мене?

— Ну… — вона злегка, сором’язливо всміхнулася. — Ми маємо знайти вихід.

«Східний експрес», і далі завиваючи, з пронизливим квилінням здолав ще більше миль ночі, туману і мряки.

— Ви прямуєте до Кале? — запитала вона.

— І ще далі, до Дувра, Лондона і, можливо, до замку за Единбургом, де я буду в безпеці…

— Це практично неможливо… — з тим же успіхом вона могла би вистрелити йому прямо в серце. — Ні, ні, зачекайте, не кваптеся! — вигукнула вона. — Неможливо… без мене! Я поїду з вами до Кале, а звідти — до Дувра.

— Але ж ви не знаєте мене!

— О, ще коли я була зовсім маленькою, ви снилися мені. Це було задовго до того, як я зустріла когось із вашої братії посеред ірландських туманів і дощів. У дев’ятирічному віці я вешталася болотами в пошуках собаки Баскервілів.[17]

— Так, — мовив примарний пасажир. — Ви — англійка, а англійці досі вірять!

— Точно. Значно сильніше, ніж американці, які схильні сумніватися. Французи? Циніки! Англійці найкращі. Складно знайти старий лондонський будинок, де би перед світанком не плакала власна сумна туманна леді.

Цієї миті двері купе, розхитані тривалим поворотом потяга, розійшлися навстіж. Божевільний шквал отруйних балачок, шалених розмов та богохульного сміху полився на них з коридору. Примарний пасажир змарнів.

Схопившись на ноги, Мінерва Геллідей захряснула двері й поглянула на свого компаньйона по мандрівці з фамільярністю, яку дало їй життя, проведене в сидінні поряд із заснулими людьми.

— А тепер ви, — запитала вона, — хто ви такий?

Примарний пасажир, запримітивши в її обличчі вираз сумної дитини, яку він міг зустріти багато-багато років тому, переповідав своє життя.

— Я двісті років «жив» в одній місцині за Віднем. Щоби сховатися від нападок як атеїстів, так і справжніх вірян, я ховався на запилюжених стелажах бібліотек і живився міфами та цвинтарними оповідками. Смакував розкішними опівнічними трапезами з паніки та жаху, коли коні розбігалися навсібіч, заходилися гавкотом собаки та що було духу втікали коти… а я струшував крихти з могильних плит. З плином років мої співвітчизники з невидимого світу зникали один за одним, адже замки занепадали або ж лорди здавали свої населені привидами обійстя в оренду жіночим клубам чи готелям. А нас, примарних блукальців, поливали дьогтем зневіри, топили в болотах сумніву, топтали у полях зневаги або відвертих насмішок. Щодня населення зростало ледь не вдвічі — і зневіра теж, тому всі мої друзі-привиди позникали. Куди — не знаю. Я останній, хто намагається перетнути потягом Європу, щоби дістатися до безпечного, промоченого дощем замку, де люди справді лякаються пороху й диму заблукалих душ. Англія і Шотландія — для мене!

Його голос розтанув у тиші.