А потім, посеред довгої ночі, щойно припинилася буря, в кладовище ударила блискавка, і почалося свято…
Народилася Анжеліна Маргарита.
О третій ночі, опівночі душі, Тімоті виглянув у вікно та побачив процесію свічок, що освітлювали стежку до дерева і того особливого каменя.
Піднявши очі й тримаючи в руці канделябр, Батько махнув йому рукою. У паніці чи ні, але Тімоті повинен був до них приєднатися.
Коли він прийшов, вся Сім’я стояла навколо могили зі свічками.
Батько простягнув Тімоті невеличкий інструмент.
— Одні ховають, інші відкривають. З тебе перша лопата землі.
Інструмент випав у Тімоті з рук.
— Підніми, — промовив Батько. — Ворушись!
Тімоті встромив заступ у насип. Гупнуло серце. Надгробок тріснув.
— Добре!
І Батько почав копати. Решта зробили те саме разом з ним, аж поки, нарешті, не з’явилася найкрасивіша золота домовина, яку коли-небудь бачив Тімоті, з кастильським королівським знаком на віку. Труну поклали під дерево, пролунав загальний сміх.
— Як вони можуть
— Любий, — сказала мати. — Це тріумф над смертю. Все перекинулося з ніг на голову. Ми її не ховаємо, а
Тімоті приніс дві пляшки, розливши їх по десятку келихів. Піднявши їх, десяток голосів прошепотіло:
— Вийди, Анжеліно Маргарите, як дівчина, дівчинка, дитина, а звідти — в лоно предвічного Часу!
Потім домовину відкрили.
А під яскравою кришкою лежав шар…
— Цибуля? — вигукнув Тімоті.
І справді, наче свіжа трава з-над берегів Нілу, всередині лежала цибуля, весняно-зелена й соковита, а в повітрі стояв її аромат.