Із праху посталі

Бо вона жила, чи то існувала, або навіть, якщо подумати, ховалася в тіні величезного дерева, на цвинтарику, де стояли пам’ятники з іменами і датами, які належали Сім’ї. Дати з часів, коли кораблі Непереможної армади розбивалися об ірландське узбережжя і серця його жінок, через що тут потім народжувалися темноволосі хлопчики й чорняві дівчатка. Імена на могильних каменях нагадували про щасливі часи інквізиції або Хрестових походів — коли діти з радістю неслися вскач у мусульманські гроби. Деякі надгробки, більші за інших, закарбували страждання відьом в одному массачусетському містечку. Всі ці знаки стиралися, чим більше Будинок приймав мешканців із різних століть. А те, що лежало в могилках, знали тільки маленький гризун та крихітний павучок.

Однак від імені Анжеліни Маргарита в Тімоті перехоплювало подих. Воно так м’яко промовлялося! Досконалий смак прекрасного.

— Вона давно померла? — запитав Тімоті.

— Краще поцікався, — відповів Батько, — коли вона збирається народитися.

— Але ж вона народилася давним-давно, — здивувався Тімоті. — Не можу розібрати дату. Звичайно…

— Звичайно, — сказав високий, худий, блідий чоловік на чолі обіднього столу; він з кожною годиною ставав усе вищим, худішим і блідішим, — звичайно, якщо я можу довіряти своїм вухам і гангліям, вона істинно народиться не пізніше як за два тижні.

— Наскільки не пізніше ніж за два тижні? — перепитав Тімоті.

Батько зітхнув.

— Подивися сам. Вона не залишиться під своїм каменем.

— Хочеш сказати?..

— Слідкуй. Коли затремтить надгробок і заворушиться земля, ти нарешті побачиш Анжеліну Маргариту.

— Вона буде такою ж красивою, як її ім’я?

— О, боги, так! Нестерпна думка — чекати, поки стара карга молодшатиме й молодшатиме, щоб повернути собі красу. Якщо нам пощастить, вона буде кастильською трояндою. Анжеліна Маргарита чекає. Піди подивися, чи не прокинулася вона. Бігом!

Тімоті понісся вперед з одним крихітним другом на щоці, іншим — у його сорочці й третім — за ним по п’ятах.

— Ах, Араху, мишо, Анубо, — мовив він, проминаючи старий темний Будинок, — що Батько має на увазі?

— Тихо, — вісім ніг прошаруділи йому у вухо.

— Послухай, — відгукнулося луною під його сорочкою.

— В сторону, — муркнула кішка. — Дай-но я проведу!

Підійшовши до могили з блідим каменем, гладеньким, немов дівоча щока, Тімоті опустився на коліна і приклав вухо з невидимим ткачем до холодного мармуру, щоб обидва могли чути.

Тімоті заплющив очі.