Із праху посталі

Через галявини, поміж ферми, попускаючи мотузок у світле денне небо, торжествуючи і спотикаючись, бігли його донечка і синочки, а Брунілла стояла на ґанку, посміхалась і махала рукою, знаючи, що відтепер її сім’я буде бігати і навіть літати від радості.

Щойно діти добралися до Пагорба Повітряних Зміїв, як усі троє зупинились, тримаючи мотузку нетерплячими та завзятими пальцями, і кожен намагався посмикати, підтягнути, скерувати змія.

Уся міська дітлашня теж прибігла зі своїми паперовими зміями, щоби запустити їх із вітром.

І тут вони побачили велетенського зеленого змія, що ширяв і пірнав у небесах, і навперебій закричали:

— Ого, який змій! Ого-го-го! Якби тільки в мене був таких! Який змій! Де ви його взяли?

— Наш тато зробив! — хором вигукнули шляхетна донька і двоє чудових синів, і тріумфально смикнули мотузку, так що зумкотливий, грімкий змій у небесах пірнув та злинув ще вище й завис упоперек хмари великим магічним знаком оклику!

Розділ 16

Шептуни

Список був довгим, а потреби — очевидними.

Потреби виявлялися в різних формах і виразах. Із плоті й крові, швидкоплинних настроїв, що ледве відчувались у повітрі, в подобах хмар, подихах вітру, а інколи — просто в ночі, але всім їм потрібно було одне — сховок: чи то у винних погребах, чи то на горищах, чи в кам’яних статуях на мармуровому ґанку Будинку. І серед них були прості шептуни. Аби розібрати, що їм потрібно, слід було уважно слухати.

І шептуни шепотіли:

— Причаїться. Не ворушіться. Не говоріть і не вставайте. Не слухайте крик і плач гармат, бо вони повідають лише про сумну долю й смерть, без появи привидів і духів. Нам, великій армії моторошних воскреслих, не кажуть «так», нам кажуть «ні». Жахливе «ні», через яке кажан падає без крил, а вовк ламає ноги, усі труни вкриваються льодом, пойняті вічним морозом, од якого не врятується жоден із Сім’ї, і нічий подих не зможе пуститися в мандри на жоднім підсонні, ні в хмарці пари, ні в тумані.

— Лишайтесь, ох, залишайтесь у великому Будинку, і нехай стук ваших сердець-викажчиків[37] буде чутно через мостини. Лишайтесь, ох, залишайтесь, най не буде ні звуку. Сховайтеся. Ждіть. Ждіть.

Розділ 17

Фіванський голос

— Я — дитя-бастард завіс на великих мурах міста Фіви, — мовив голос. — Може, не ясно, що я маю на увазі під словом «бастард», або, якщо на те вже пішло, до чого тут завіси? Величезними ворітьми у мурах міста Фіви, ясно?

Усі за столом нетерпляче закивали:

— Ясно.

— Гайда, значить, швидше, — сказав туман у хмарі пари ледь вловимого повіву тіні. — Коли звели мур і з величезних колод вирізьбили подвійну браму, то винайшли найперші в світі завіси, на які можна було повісити ворота, щоб їх легко відчиняти. І відчиняли їх часто, впускаючи вірян поклонятися Ісіді або Осірісу, Бубастіс[38] або Ра. Але верховні жерці тоді ще не зналися на магічних трюках, не відчували, що богам потрібні голоси або принаймні фіміам, щоб коли куритиметься дим, можна було в повітрі й просторі читати знаки по його кружлянню та вируванню. Фіміам з’явився пізніше. Вони цього не знали, проте голоси богам були конче потрібні. І тим голосом був я.

— Га? — Сім’я подалася вперед. — Ну, і що далі?