— А що за пагорб?
— Та ж Пагорб Повітряних Зміїв, звичайно! — закричали вони хором.
Тепер він поглянув на них.
Кожен із них тримав великого паперового змія, їхні обличчя вкрилися потом, а личка аж світилися захватом. У своїх маленьких пальчиках вони тримали клубочки білих мотузок. А з червоних, блакитних, жовтих і зелених зміїв звисали хвости із бавовняних і шовкових стрічок.
— Ми будемо запускати наших зміїв! Ходімо, подивишся?
— Ні, — відповів він. — Мене хтось
— Ти можеш заховатися в лісі та дивитися звідти. Нам дуже хочеться, щоб ти подивився.
— На повітряних зміїв? — здивувався Ейнар.
— Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!
— Звідки ви знаєте?
— Ти — наш тато, — знову вигукнули вони хором, —
Він уважно подивився на кожного з дітей.
— Свято повітряних зміїв, кажете?
— Так, тату!
— І я виграю! — закричала донечка.
— Ні, я! — заперечили хлопці. — Я, я!
— Хай йому всячина! — вигукнув дядько Ейнар, підстрибнувши високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Дітки! Дітки,
— Що? Тату, що трапилося? — Діти відступили.
— Нічого! — проспівав Ейнар. Він щонайширше випростав свої крила, зібрався з духом. Бумммц! Крила вдарили, наче барабанні тарілки! Від сильного вихору діти попадали на землю. — Дійшло! До мене
І поки всі рідні зачудовано на нього дивилися, він відірвав першому-ліпшому змієві хвоста, прив’язав його собі ззаду до пояса, схопив мотузку, один її кінець затиснув у зубах, а інший тицьнув комусь із дітей, і шугонув високо-високо у небеса, в обійми вітру!