Розділ 22
Той, хто пам’ятає
Довгий час, багато днів, а потім і тижнів, над містом було порожньо. Вряди-годи, коли йшли дощі й ударяла блискавка, від обвуглених мостин, що провалилися в підвал, і від розбитого винного льоху, й від горищних балок, що обвалилися чорними кістяком, поховавши запаси вин, піднімався легкий димок. Коли він розсіювався, то завісами і хмарами здіймався пил. У його кружлянні поставали спогади про Будинок, вони миготіли і зникали, як раптові сновидіння, та згодом припинялися.
Минув час, і молодий чоловік прийшов по дорозі, наче виринув зі сну або випірнув із тихим припливом спокійного моря, щоб опинитися в незнайомій місцині перед покинутим, немовбито знайомим йому Будинком, але не настільки, аби пам’ятати, що саме в ньому колись було.
Вітер питально заворушився у порожніх деревах.
Молодик уважно вислухав і відповів:
— Том. Я — Том. Ти мене знаєш? Ти мене пам’ятаєш?
Гілки дерева затремтіли від спогадів.
— Ти зараз тут? — перепитав він.
Тіні заворушилися.
Парадні двері Будинку скрипнули та повільно прочинилися. Том підійшов до сходів наверх.
У центрі з комина віяло менш-більш доброю погодою.
— Якщо я ввійду і почекаю, то що тоді? — запитав він, спостерігаючи за величезним фасадом безмовного Будинку в очікуванні відповіді.
Вхідні двері погойдувалися на завісах. Деякі шибки тихенько двигтіли в рамах, віддзеркалюючи перші сутінкові зорі.
Чув, але не вловлював шепотіння у цих звуках.
Том поставив ногу на нижню сходинку і завагався.
Дошки Будинку ніби відсувалися від нього, неначе заманювали.
Він зробив іще крок.