День повернення додому

22
18
20
22
24
26
28
30

— Я знаю фокус, — заявив Дуґлас. — Дивіться. — Він зачепив зубчик виделки нігтем і почав указувати нею на різні ділянки столу, як чаклун. Куди б він не вказав, звідти долинав металевий звук, схожий на тоненький голосок феї. Звісно, це був простий трюк. Дуґлас непомітно притискав ручку виделки до поверхні столу. Дерево посилювало вібрацію, як резонатор. Виглядало все досить магічно.

— Тут, там і он там, — радісно вигукував Дуґлас, знову і знову чіпляючи нігтем виделку. Він направив її на суп містера Кобермана, і звук долинув із нього.

Горіхове обличчя містера Кобермана заклякло і страшенно напружилося. Він скривив губи й відіпхнув тарілку із супом, а тоді сперся на спинку стільця.

Миттю з’явилася бабуся.

— Щось не так, містере Коберман?

— Я не можу їсти цей суп.

— Чому ж?

— Бо я ситий і більше не подужаю. Дякую.

Містер Коберман вийшов з їдальні, люто озираючись.

— Що це ти щойно утнув? — суворо спитала у Дугласа бабуся.

— Нічого. Бабусю, а чого він їсть дерев"яною ложкою?

— А тобі яке діло? Коли тобі до школи?

— Через сім тижнів.

— О небо! — мовила бабуся.

Містер Коберман працював ночами. Кожного ранку він приходив звідкись о восьмій, ковтав легенький сніданок, а тоді міцно спав у своїй кімнаті увесь жаркий день, після чого приєднувався до решти пожильців за щедрою вечерею.

Через такий режим містера Кобермана Дуґласові було наказано поводитися тихо. Це було нестерпно. Тому коли бабуся кудись виходила з дому, Дуґлас ходив маршем вниз і вгору сходами, бив у барабан, обстукував стіни кулькою для гольфу або просто репетував по три хвилини перед дверима кімнати містера Кобермана чи зливав воду у вбиральні сім разів поспіль.

Містер Коберман і вухом не вів. У його кімнаті було тихо. Він не скаржився. Ані звуку за дверима, він просто спав і все. Це було дуже підозріло.

Дуґлас відчував, як усередині нього білою квіткою розпускається прекрасне, рівне полум’я ненависті. Ту кімнату він тепер називав лігвом Кобермана. Коли там жила міс Седлоу, кімната потопала у яскравих квітах. Тепер же вона стояла пустою, голою, чистою, холодною, усе на своєму місці, усе таке чуже і ненадійне.

Ранком четвертого дня Дуґлас ішов сходами нагору.

Напівдорозі до другого поверху було велике, залите сонцем вікно із жовтогарячими, пурпуровими, синіми, червоними і бордовими скельцями. Чарівними ранками, коли світло, падаючи крізь вікно, приземлялось на сходи і з’їжджало поруччям униз, Дуґлас, немов зачарований, стояв біля нього і дивився на світ через різнобарвні шибки.