— Я хотів би винайняти кімнату нагорі, про яку йдеться в оголошенні.
— У нас десятеро пожильців, і ту кімнату ми вже здали. До побачення!
— Дугласе! — бабуся раптом з’явилась позад нього. — Доброго вам дня! — звернулась вона до незнайомця. — Не звертайте уваги на дитину.
Стиснувши губи, чоловік ступив у дім. Дуґлас дивився, як вони зникають на сходах, і слухав, як бабуся докладно розповідає про усі вигоди кімнати, що нагорі. Незабаром вона вже збігла вниз, накидала на Дуґласа купу постільної білизни з шафи і звеліла мерщій віднести її новому пожильцю.
Дуґлас зупинився на порозі кімнати. Вона дивно змінилася, просто тому, що у ній був незнайомець. Жахливий і делікатний капелюх лежав на ліжку, парасолька надійно сперлась на стіну. Вона нагадувала дохлого кажана зі складеними крилами.
Дуґлас блимав на парасольку.
Незнайомець стояв посеред зміненої кімнати — високий, дуже високий.
— Ось! — Дуґлас розсипав білизну по ліжку. — Ми сідаємо до столу рівно опівдні. Якщо ви спуститесь пізно, то все вичахне. Бабуся подає обід хвилина у хвилину кожного дня!
Високий незнайомець відлічив десять нових мідяків і з брязкотом висипав їх у кишеню Дуґласової сорочки.
— Будьмо друзями, — похмуро сказав він.
Як смішно, що у дорослого чоловіка не було інших грошей, крім мідяків, цілої купи мідяків. Ні тобі срібла, ні тобі десятицентовиків, ні четвертаків. Тільки нові мідні центи.
Дуґлас насупився, але подякував.
— Я вкину їх до своєї скарбнички, коли поміняю їх на десятицентовик. У мене вже шість доларів п’ятдесят центів десятками. Я візьму їх до літнього табору в серпні.
— Мені треба вмитися, — сказав той дивний чоловік.
Якось опівночі Дуґлас прокинувся від грози, що гриміла надворі. Сильний холодний вітер розхитував будинок, дощ тарабанив у шибки. А тоді прямо за вікном безшумно вдарила блискавка. Дуґлас пам’ятав, з яким жахом він дивився на свою кімнату, таку страшну і незнайому у світлі миттєвого спалаху.
Саме так було зараз із цією кімнатою. Він стояв і дивився на незнайомця. Кімната стала іншою, вона невловимо змінилася через цього чоловіка, який, немов блискавка, освітив її собою. Дуґлас повільно відходив до дверей, а незнайомець ішов на нього.
Двері зачинились перед самим носом хлопчика.
Дерев’яна виделка понесла вгору картопляне пюре і знову опустилась порожньою. Містер Коберман, саме так його звали, приніс дерев’яну ложку, виделку і ножа, коли вперше спустився до обіду.
— Місіс Сполдінґ, — мовив він, — у мене свої куверти. Прошу, подавайте мені саме їх. Сьогодні я обідатиму, але від завтрашнього дня лише снідатиму і вечерятиму.
Бабуся метушилася туди й сюди, вносячи паруючі супниці і тарілки з бобами і картоплею, прагнучи справити на нового пожильця хороше враження, а Дуґлас клацав срібною ложкою об тарілку, бо виявилося, що містера Кобермана це дратує.
ebooksa