Програма явно щось шукала. Субота переходив від машини до машини, але стрілка показувала: далі, далі. Автомобілі закінчилися, попереду були тільки велосипеди й мотоцикли… Стрілка довела його до мопеда братів Вернерів, але коли він спробував рушити далі, то був зупинений і повернутий назад.
Ну, що ж, мопед то мопед, хай навіть і стародавній, головне, щоб на ходу, педалями тут багато не накрутиш.
Очевидно, на цьому його втеча й закінчилася б — ну хто може знати, як заводяться допотопні мотори? Але, на щастя, в його айфоні був голосовий пошук.
Субота неголосно — так, щоб чути було тільки йому та мобільнику, — запитав, як завести мотоциклет братів Вернерів. Тут же вилетіло кілька ґрунтовних рекомендацій. Дотримуючись схеми, він відшукав запалювальну трубку, розігрів її запальничкою, молячись, щоб у бензобаку лишилося хоч трохи палива. Потім осідлав мопед, виштовхнув на середину тунелю і запрацював тугими педалями. Мотор неохоче завівся.
Рикаючи й викидаючи чорний струмінь вихлопу, агрегат досить жваво кинувся вперед. Незабаром він проминув сіру «Нексію» Діани і рвонув тунелем нагору. З бурчанням і натугою мопед долав підйом, а Субота раз у раз озирався — чи немає погоні?
Погоні не було.
Коли мопед вилетів з тунелю на проїжджу частину, Субота рішуче перешикувався в другий ряд. Він уже точно знав, куди тепер їхати, знав напевне…
Глава 20
Битва
Проте сталася дивна річ: в офіс до вовчоокого Олексія його не пустили. Яких завгодно чекав Субота перешкод, тільки не цього.
— Ти б іще на тракторі приїхав, — глузливо кинув охоронець, оглядаючи «Вернер», що якимось дивом довіз свого вершника серед брудної сльоти і лютих джипів до спального району. Охоронець був худий, більше схожий на сисадміна, але впертий: такий швидше голову собі розіб’є, ніж без дозволу впустить.
— Мені до Льоші треба, ідіоте! — визвірився Субота.
— Не знаю ніякого Льоші, телефонуйте, — знущався псевдосисадмін.
— Немає в мене телефона! Дай пройти, а то пізно буде! — лютував Субота.
— А що буде пізно? — несподівано зацікавився охоронець.
— По асфальту розтовчу, — щиро пообіцяв Субота.
І лежати б охоронцеві розтовченим відповідно до погрози, чи, може, самому Суботі лежати, а то й обом валятися на холодному брудному асфальті, але на порозі намалювався ангел не ангел, але щось блакитнооке, веселе: Михайло Ковальов. Як Пилип із конопель.
Двох слів йому вистачило, щоб усе зрозуміти; підігнав не зволікаючи приземкувату «Хонду», запхнув у неї збентеженого Суботу, сам стрибнув за кермо і вгвинтився в потік машин. Розштовхуючи й перебудовуючись, понісся автострадами, час від часу повертаючи і проскакуючи через якісь двори, водночас однією рукою набираючи в телефоні номер чолов’яги з вовчими очима.
Той зрозумів, про що мова, ще швидше, з півслова. Похвалив Мишка, звелів везти туди, куди сам знає, обіцяв прибути за першої можливості, тільки прізвище пасажира уточнив:
— Субота, так?
ebooksa