Ангел пригляду

— Ні,— Субота позадкував. — Я не піду.

— Кажу тобі востаннє: йдемо!

На цих словах уперед висунувся квадратний Супрун, очі його блиснули жовтим вогнем, масивні кулаки хруснули, стискаючись. Серце Суботи впало: немає людини, здатної впоратися з темними.

Капітан Голощок, який виник невідь-звідки, цього не знав. Тому, не гаючи часу на переговори, від усієї душі спрямував на голову Супруна важкий табурет. Таким ударом можна було зламати шию бика, але Супрун лише з прикрістю крекнув і гепнувся кам’яним задом на підлогу. У ту ж мить Діана, без найменшої паузи, вдарила Голощока ножем. Удару ніхто не помітив — просто щось коротко зблиснуло в повітрі…

Урятувала капітана звичка до постійних переміщень у ході сутички. У ту мить, коли ніж тільки почав викреслювати свій смертельний зиґзаґ, він уже котився по підлозі до протилежної стіни, щоб, відштовхнувшись, тут же злетіти в повітря й завдати зверху невідпорного удару ногою — тепер уже в груди ад’ютанта з лисячою мордою. Той устояв, позадкував, загарчав зі злості.

Субота не встигав стежити за швидкими переміщеннями розвідника, проте встигала Діана. Другий ніж наздогнав капітана в повітрі, перерубав артерію. Секунду тому невагомий, мов ангел, у повітрі — він важко, мішком звалився на підлогу, кров рясно забризкала килимок. Розлючена Діана ступила до нього — волосся її здибилося, в очах палала чорна ненависть.

— Не чіпай його! — сказав Субота, закриваючи собою капітана. Той лежав на підлозі, скреготів зубами, кров поштовхами виходила з його тіла…

— Геть!

— Не смій!..

Ці два слова хотів мовити Субота, але мовив їх хтось інший. Голос був дивний, якийсь нетутешній. Він круто обернувся — позаду нього стояла жінка нелюдської краси. Вони з Діаною зустрілися поглядами, і демониця посміхнулася злобно.

— Катерино… Хочеш битися зі мною?

— Ти не зачепиш його! — повторила Катерина. Суботі здалося, що в повітрі навколо неї розлилося золотисте сяйво, оточило німбом усю її постать.

— Зачеплю… І його, і тебе, — обличчям Діани блукала все та сама чорна посмішка. — Поверни мені сновидця. Інакше ви помрете — всі до одного.

— Це легше сказати, ніж зробити… — почувся чийсь тихий голос.

Ліворуч від Суботи виникла людина зовнішності напрочуд ординарної — борода, окуляри, м’який вираз обличчя. Але Субота, звичайно, впізнав його — то був Борис Чилінін. Як і коли з’явився тут відомий белетрист, Субота не помітив. Катерина глянула на письменника з боязкою надією, той підбадьорливо кивнув — мовляв, нічого, впораємося. Жінка тут же кинулася до капітана, підняла, поклала його голову собі на коліна, почала заговорювати, заколисувати зяючу криваву рану.

Діана тепер дивилася тільки на Чилініна, в її очах щось мерехтіло.

— Як смієш ти, смертний, ставати в мене на шляху?!

— Зараз і подивимося, хто тут смертний, — спокійно відповів той.

Мишко, який устиг оговтатись, уже був поруч із Суботою, потрушуючи головою, як контужений кінь. Тепер вони стояли втрьох — Субота, Чилінін і Михайло Ковальов проти Діани й парочки темних, а на руках у Катерини захлинався, стікаючи останніми краплями життя, розтятий капітан.

— Що будемо робити? — беззвучно запитав Мишко.