Ангел пригляду

На вилицях Суботи спухли жовна… Він відвернувся, поглянув на порожню сіру вулицю.

— Немає вже їх, — відгукнувся глухо. — Ні Катерини, ні капітана.

— Точно? — Мишко не вірив, свердлив поглядом.

— Немає вже там живих… узагалі нікого… Телефонуй Олексієві!

Мишко набрав номер.

— Алло, Олексію? Ви де?

— Що з Суботою? — питанням на питання відповіла слухавка.

— Тут він, поруч зі мною. Каже, що Борю сьогодні вб’ють…

У слухавці залунали якісь удари.

— Що там у вас? — збився Мишко.

— Та фігня. Під варту мене беруть, спецназ двері ламає. Поки тримаємося. В робочому порядку, все як зазвичай.

— А чого ти вперся? Встояти розраховуєш?

— Сподіваюся, що панотець Михайло встигне піти.

Субота не прислухався. Він і без того знав, що там зараз відбувається. З усіх боків офіс Олексія обступила темрява, яка, клубочачись, викидала криві протуберанці, мацала, з якого боку легше ввірватися, щоб не уразив її в ту ж мить гнів архангела…

— То що там з Борею? — повторив у слухавці голос Олексія.

— Субота каже, що його вб’ють…

Кілька секунд Олексій мовчав. Потім слухавка знов ожила.

— Телефонував йому?

— Телефонував, навіть додзвонився. Але це не він. Дурню якусь меле — типу «дякую, вас почули». Не його стиль. Пам’ятаєш, як Боря одного разу сам собі зателефонував, а звідти відповіли, що він підійти не може, зайнятий…

У слухавці знову щось загриміло. Олексій відволікся на секунду, потім знову заговорив.