Ангел пригляду

Ішли траурні колони опозиції. Глузливі й безстрашні, з білими стрічками, похмурі радикали, ломом підперезані націоналісти, хитромудрі хіпстери, непереможні креакли, могутні мережеві хом’ячки. Ішли деякі вцілілі демократи і яблучники, окупай-абаївці, засуджені болотники, солдатські матері, «Меморіал», усілякі правозахисники, небажані, з розстрільних списків і стоп-листів, парнасці, прогресисти й народні демократи… Ішли ліберали, лібертаріанці і навіть жахливі ліберасти, очолювані Євгенією Альбац і — заочно — Гаррі Каспаровим. Забороненим пінгвіном дріботів головний редактор опозиційного сайту. Ішли меншини і більшини, укропи й жидобандерівці, пенсіонери та мільйонери, гламурні киці й професори, учителі і фермери, газетярі й радійники, музиканти і водії автобусів — Москва йшла, йшла Росія…

А там, попереду, де закінчувалася людська річка, на межі з вічністю, чекали на неї вже зовсім інші колони. Стояв залізною заслоною ОМОН — послужливий, вірний наказам, за квартиру в Москві готовий будь-кого метелити. Тужливо тупцяли внутрішні війська, пнулися чубаті козаки, горлали п’яні люмпени й озиралися на всі боки тверезі оборонці… Стояли «молодогвардійці» і місцеві, ватники й колоради, а з ними — виринулі з житніх та просяних надр, із самої глибини тисячоліть селяни… Драконячими зубами, незламними військами вростали в землю похмурі бюджетники й розпилювачі бюджету, безмовні гастарбайтери, голосисті поп-діви та народні артисти, запутінці і ґрунтівці, піарники й політтехнологи, газетярі й телевізійники, депутати і спортсмени, чиновники та їхні довгоногі секретарки.

Рили землю копитом статечні загони патріотів, куйовдили бороди дугінці-євразійці, бджолиним хором гули системні: комуністи, жириновці, блакитні профспілки, «Партія вихухолі», низові єдинороси. Ожилим кізяком підстрибував виповзок з андроповського гузна, козлобородий націонал-більшовик, що скидався на поваленого й відновленого Фелікса…

І це була теж Росія. Ще одна, не така — але теж Росія… І в тієї, і в іншої були своя правда, своє життя. І ось зараз, проживши так довго пліч-о-пліч, зійшлися вони, щоб остаточно утвердити свою правду і свій погляд на світ…

Позаду почувся шерех. Субота обернувся — на нього дивилися троє жовтооких із відділу реалізації. Чорні костюми зблякли, пом’ялися, метушливе життя вибілило щоки, але вогонь — жовтий, злісний — і далі жадібно палав в очах.

Субота мимоволі позадкував, зробив крок назад, другий — просто до краю, до багатоповерхової прірви. Не втримався, закричав, замахав руками, схопився за повітря — не встояв.

Темні жодного кроку не зробили до нього, навіть не простягли рук, щоб урятувати в ту мить, коли порожнеча розверзлася під ногами і вихор знизу, з землі, вертикально рвонув йому назустріч, щоб підняти і вдарити об асфальт з усього маху, перетворити на криваву кашу, розвіяти прах…

Субота ахнув, скрикнув і розплющив очі.

Простір навколо виявився порожнім, блідим, лікарняним. Потинькований, вибілений, ніби хтось натиснув на обидва ока пальцями й вичавив усі кольори. Але білість ця була непроста: за нею чаїлася чорна діра, заковтуючи повітря, фарби, запахи, звуки — усе, що колись обіцяло йому життя, радість, надію.

Субота спробував поворухнутись і не зміг. Тіла не було. А може, воно просто не слухається? Тільки очні яблука безперешкодно рухались у своїх орбітах. Але який сенс крутити очима, коли навколо сама порожнеча?

А що як це зовсім не лікарняна палата? Може, його відвезли кудись на північ, у тундру, кинули помирати на самоті? Тоді більш-менш зрозуміло, чому немає ні рук, ні ніг — усе замерзло, закам’яніло, свідомість поступово згасає. А палата — просто галюцинація.

Чи він таки помер? Тоді що навколо? Пекло, рай, чистилище яке-небудь?.. Чи не помер, а загинула вся планета? А він останній уцілілий… але навіщо? Щоб розповісти про останні дні роду людського… Кому, власне?

Думки плуталися, були слабкими і якимись вертлявими. Вислизали між пальців, дражнились, показували хвіст. Він намагався втримати їх, розгледіти ближче… не виходило. Заважали невидимі пута на руках і ногах. Субота напружився з останніх сил, уявив себе Лаокооном, який розриває жахливих змій…

Від непомірного зусилля білість навколо згустилася, налилася багрянцем, почорніла… Стало помітно гірше, нахлинула нудота, повіки змикалися самі собою.

Двері безшумно відчинились, увійшов медбрат у зеленому халаті з горбистим, як картоплина, порожнім обличчям.

— Де я? — запитав Субота і здивувався своєму голосу — слабкому, майже нечутному.

Медбрат не відповів. Він підійшов до Суботи, присів поруч, витяг із кишені шприц, набрав із флакона ліки. Субота хотів запротестувати, але й на це сил не було. Нехай. Укол то й укол. Воля його зараз нічого не важила, її просто не було.

Медбрат відшукав на руці вену, вдарив голкою. Субота здригнувся, побачив внутрішнім зором, як невідома рідина проникає в тіло, роздмухує судини, готується підірвати органи, рознести їх на сирі криваві клапті…

Медик прибрав шприц, підвівся зі стільця, ступив до дверей, розплився на порозі і злився з білим…

Чуже зілля струменіло по жилах, діяло, працювало безвідмовно. Раптом стало боляче, задушливо, нестерпно захотілося впасти, але нікуди було… Мозок не хотів здаватися, рвався назовні з тіла на краю загибелі. Потім стало ще гірше, зовсім погано, очі заплющилися, свідомість повільно спливала в бездонний чорний колодязь, і сам він провалювався разом із нею — туди, де мало скінчитися життя.