Один із темних повернувся до Суботи, зробив крок у його бік. Мишко, лежачи, вчепився в його ногу, рвонув з останніх сил. Ворог ледве встояв, обернувся, страшно вдарив носаком черевика — просто в скроню. Голова Мишка мотнулася, він обм’як…
Субота, вже не озираючись, кинувся вперед. Повітря наче згустилося, хапало за плечі, не пускало. Але він вивернувся, вискочив на міст. Далеко попереду видніли дві постаті — чоловіча й жіноча.
— Борисе! — нестямно заволав він. — Борисе, стережись!
Вітер відніс його крик убік, чоловік не озирнувся. Зате жінка озирнулась. У темряві на такій відстані не можна було розгледіти її обличчя, але Субота все-таки побачив — ні, не побачив, а відчув, що вона посміхається — зло, презирливо. Якимось шостим чуттям зрозумів: це Діана. У голові загурчало, і він почув виразні, немов у вухо сказані слова:
— Ти нічого не зміниш. Усе давно визначено.
— Борисе!!! — закричав він, зриваючись на хрип.
Той не почув і цього разу, і Субота зрозумів, що все одно доведеться наздогнати їх… Але чи встигне? Скільки залишилося до того моменту, як пролунає перший постріл і Борис упаде на мокрий асфальт, щоб більше ніколи не підвестися?..
Він знав, як це станеться, до найдрібніших деталей. Борис із дівчиною — тільки зараз стало зрозуміло, що це Діана з новим обличчям, — неквапливо йдуть мостом. Їх повільно наздожене снігоприбирач, на якусь мить приховавши і Бориса, і його супутницю від усього світу. Залунають постріли, він упаде, а вбивця, перемигнувшись із Діаною, стрибне в «десятку» кольору металік, яка тут-таки підскочить, і все скінчиться. Для Бориса, для Суботи, для всієї країни, а може, й для всього світу…
Насправді він не думав про це, а біг, біг, жадібно хапаючи мокре повітря, вдихав-видихав, знову вдихав, і знову, і знову… Бігти було важко, всі сили пішли на перший ривок. Організм, підірваний випивкою, скреготів і стогнав, легені хлюпали, не в силах загнати в кров потрібну кількість кисню, серце лускало з перенапруги. Але він усе одно біг — повільно, трохи швидше за звичайного пішохода, біг і кричав — затято, безнадійно…
Ось його обігнав снігоприбирач, проїхавши далі…
Що ж вони з Мишком накоїли! Це він, Субота, мав відволікти на себе темних, і тоді Мишко зміг би врятувати Бориса! Він швидкий, повний сил, він би встиг… Але, може, й Субота встигне… Інакше навіщо вся ця мука — і раніше, й зараз?!
Він уже ледве переставляв ноги, які відмовлялися бігти, а снігоприбирач невблаганно наближався до парочки, яка йшла попереду. Субота зупинився, страшним зусиллям волі викликав у пам’яті обличчя Діани — чомусь із заплющеними очима — і прохрипів у нього страшним, останнім криком:
— Не смій!
Вона розплющила очі, глянула — але не з насмішкою, а з тугою.
— Пробач… Інакше не можна. Ти потім сам усе зрозумієш… Пробач…
Хтось схопив його ззаду за плечі, рвонув. Субота повалився на асфальт, ударився потилицею. Останнє, що він бачив, — поліцейських у чорних окулярах, які схилилися над ним. Потім прийшла порожнеча…
Глава 21
Весняний марш
…Текли по набережній грізні колони, прямували вперед, у далечінь, у нескінченність, пронизували місто, наповнювали його своєю силою, стражданням, вірою. Підводила голову Москва, розгортала плечі, обводила околиці тяжким, як у Вія, поглядом — поверх проклятих веж Кремля, поверх зрадженого і зрадливого Білого дому, поверх безкраїх рівнин і загрузлих у болотах лісів… Поставали перед її очима простори інші, далекі, безмежні: інші люди, інші землі, інші небеса.
Усе це бачив також Субота, стоячи на даху сталінської висотки, відомого «Будинку на набережній». Під ногами в нього, внизу, проходили десятки тисяч людей, охоплених єдиним поривом, єдиним почуттям, єдиним прагненням.
ebooksa