Вона піднімалася вгору і спускалася вниз тисячу разів за тисячу днів і ніколи його не
— От клята стара дурепа!
І вона майже збігла вниз, геть забувши, для чого піднімалася вгору.
Перед обідом вона, схожа на знервованого дівчура — довгов’язого, щуплявого, із тьмавим волоссям і блідими щоками, знову прийшла постояти під цією лядою; її гарячкові очі металися, пильно у щось вдивлялися, щось помічали.
— Тепер, коли я знайшла цю чортівню, що мені з нею
І вона пішла геть у безпричинній тривозі, передчуваючи майбутнє запаморочення.
— До дідька все це, Кларо Пек! — сказала вона, чистячи порохотягом вітальню. — Тобі всього лише п’ятдесят сім. Дякувати Богу, ще не втратила здорового глузду!
Та все ж, чому вона не
А все через надзвичайну тишу, ось через що. Її дах ніколи не протікав, тож зі стелі ніколи не крапала вода, високі балки ніколи не скрипіли від вітру, і миші не водилися. От якби зашепотів дощ, або застогнали балки, або миші затанцювали на її горищі, вона б неодмінно поглянула вгору і
Але будинок беріг свою таємницю, а вона залишалася у невіданні.
— Що за маячня! — вигукнула вона за вечерею.
Вона помила посуд, почитала до десятої і рано вклалася спати.
Саме тієї ночі вона почула слабкі постукування, схожі спершу на азбуку Морзе, а відтак на видряпування якихось графіті — там, угорі, за байдужою, мертвотно-блідою стелею.
Напівсонна, вона прошепотіла самими лише губами: «Миша?»
А потім настав світанок.
Спускаючись униз, щоби приготувати сніданок, вона зосередила свій пильний погляд маленької дівчинки на ляді і відчула, що її худі пальці посмикуються від бажання піти принести драбину.
— До дідька! — пробурмотіла вона. — Для чого завдавати собі стільки клопоту, аби поглянути на порожнє горище? Можливо, наступного тижня.
Десь через три дні після цього ляда зникла.
Тобто, вона забула про неї. Так ніби її ніколи не було.