— Ox!
Вона побігла і що було сили схопила слухавку.
— Хто це? — вигукнула вона.
— Кларо! Це Емма Кровлі!
— Святий Боже! — закричала Клара! — Ти налякала мене до смерті! Еммо, чому ти телефонуєш о такій пізній порі?
Запанувало тривале мовчання, поки жінка на іншому кінці міста не віддихалася.
— Це безглуздя, але я не могла заснути.
У мене було таке передчуття…
— Еммо…
— Ні, дозволь мені закінчити. Я ні з сього ні з того подумала: Клара хвора, чи поранилася, чи…
Клара Пек опустилася на край ліжка, притиснута ваготою Емминого голосу. Заплющивши очі, вона кивнула.
— Кларо, — прозвучав голос Емми, такий далекий, наче вона перебувала за тисячу миль, — з тобою все
— Все добре, — врешті-решт сказала Клара.
— Ти не захворіла? Будинок не горить?
— Ні-ні. Ні.
— Дяка Богові. Яка ж я дурна! Пробачаєш?
— Уже пробачила.
— Що ж, тоді на добраніч.
І Емма Кровлі повісила слухавку.
З хвилину Клара Пек сиділа, дивлячись на слухавку, і слухала гудки, які стверджували, що співрозмовника не стало, а тоді нарешті машинально поклала слухавку на важіль.