Вільям Арнольд відповів:
— Грали в отруту.
— В отруту! — обличчя вчителя перекосилося. Обережно-саркастичним тоном він заявив: — В отруту. В отруту. Граєтеся в отруту. Ну, і як же ви в неї граєте?
Вільям Арнольд неохоче повернувся і втік.
— Ану повернися! — прокричав пан Говард.
— Я лише показую вам, як грати в отруту, — вигукнув хлопчик, перестрибуючи через бордюр. — Як тільки натикаємося на мерця — перестрибуємо його.
— Ось як? Так, значить? — промовив пан Говард.
— Якщо стрибнеш на могилу мерця — ти отруєний і падаєш без духу, — пояснила Ізабель Скелтон аж занадто добре.
— Мерці, отруєні могили, — насміхався пан Говард. — Де ви взагалі взяли цю ідею з трупами?
— Дивіться, — сказала Клара Перріс, тицяючи підручником з арифметики. — Ось тут, на квадратику, імена двох мерців.
— Це ж безглуздо, — зауважив учитель, зиркаючи скоса. — Це лише імена робочих, що змішували цемент і клали тротуар.
Ізабель та Сара насупилися і кинули на хлопців погляди, повні звинувачення: «Ви ж казали, це могильні камені!» — вигукнули вони майже одночасно.
Вільям Арнольд опустив очі додолу:
— Ага, так і є. Ну, майже так. Та нехай, — він підвів погляд. — Уже пізно. Треба додому. Бувайте.
Клара Перріс поглянула на два маленькі вирізьблені написи з іменами на доріжці:
— «Пан Келлі та пан Терріл», — прочитала вона. — Це не могили? Пан Келлі і пан Терріл тут не поховані? Бачиш, Ізабель, я так тобі й казала, вже сто разів.
— Нічого ти не казала, — прохлипала Ізабель.
— Які добре продумані брехні! — пан Говард застукотів ціпком нетерплячу морзянку. — Фальсифікація найвищого ґатунку. Боже правий, пане Арнольде, пане Бауерсе, більше такого не повториться, вам це зрозуміло?
— Так, пане, — промимрили хлопчики.
— Гучніше!