— Я хочу сказати, що весь цей час він був чистим, правда ж, і от тепер він заселений
— Помер?
— Звісно ж, якщо хтось там помер, то, ймовірно, у тебе
— Ти хочеш сказати мені, що це — привиди?
— Хіба ти не віриш…
— У привидів або так званих подруг, котрі намагаються мене ними налякати. Не телефонуй мені більше, Еммо!
— Але ж це
— Поклади слухавку, Еммо!
Емма Кровлі поклала слухавку.
О третій п’ятнадцять холодного ранку Клара Пек висковзнула в коридор, з хвилинку постояла, а тоді тицьнула пальцем у стелю, наче намагаючись спровокувати її.
— Ей, привиди? — прошепотіла вона.
Невидимі вночі завіски ляди змастив вітер.
Клара Пек повільно повернулася, а тоді, обдумуючи кожен рух, повернулась і лягла в ліжко.
Вона прокинулася о четвертій двадцять, бо вітер струсонув будинок.
Невже це в коридорі?
Вона напружилася. Прислухалася.
М’яко-м’якенько, тихо-тихенько над сходовою кліткою скрипнула ляда.
І широко відчинилася.
«Не може бути», — подумала вона.
Ляда смикнулася вгору, всередину, а потім зі стуком знову впала вниз.